Бути собою vs Змінюватися. Де межа?

 
Напевно, людині найбільш притаманно інтерпретувати смисли через посилання до власного досвіду. Місто, у якому я народилася і живу своє життя, називається Львів. До цього часу мені вдалося побувати у багатьох середовищах, взяти участь у різних подіях. Набути тих різних досвідів, бажаних і не дуже. Я хочу про це розповісти.

 

Порівнюєш, знаходиш відмінність, знецінюєш, відмежовуєш

Коли я була зовсім мала, ми мешкали у великому будинку на дев’ять поверхів і чотири під’їзди, який будувала наполовину загальна армія, наполовину суто військова авіація для своїх службовців. Мій дід був полковником авіації, то ж ми опинились у тій половині, де і його співпрацівники. Середовище це було повністю російськомовним. Пам’ятаю, що ті, хто спілкувались українською навіть серед тих же ж військових та їхніх родин, викликали два варіанти реакції – подив і засудження (рогулі) або зверхність і поблажливість (милі та кумедні аборигени, хохли). Другі як правило приймали домінуючу позицію російськомовних, а тому отримували можливість належати до «панівної» спільноти. Я була, до речі, з тих, чиї родини спілкувались переважно російською, і є наполовину етнічною росіянкою. Коли мені було десь чотири роки, після одного із занять з танців у Палаці залізничників (у народі Рокс), від мами свого одногрупника я дізналась, що люди, які розмовляють різними мовами, виявляється, не можуть між собою одружуватися. Мій тато і його родина з Яворівського району були і є абсолютно україномовними. Досі згадую, який екзистенційний внутрішній конфлікт спровокували у мені слова тієї жінки.

Один із найпопулярніших дитячих атракціонів у Львові 1980-1990х років. Фото: Міський медіаархів

 

Коли я почала ходити до школи, вартість житла у нашому районі перетворила його на елітний. Цьому поступово сприяло виникнення ринкової економіки у зародковому стані. Діти, що вчилися разом зі мною, вже навчилися розрізняти заможних і тих, хто не так вдало проходив часи перебудови. Простіше кажучи, бути бідним було не модно. І якось саме цей момент був визначальним для того, як ті діти гуртувалися, чим пишалися, що любили. Я носила речі, які перешивала зі своїх моя мама, могла тільки мріяти про імпортні іграшки, блокнотики з кольоровими листочками чи пахучі гумки-стирачки. У цьому віці і цьому середовищі так легко вдавалося когось засуджувати. Це було способом існування – порівнюєш, знаходиш відмінність, знецінюєш, відмежовуєш. Така стратегія дозволяла, наприклад, змиритися з тим, що неможливо змінити. Застосовувалась вона цілком відкрито, і не лише дітьми, але й дорослими.

У той час мій батько, інженер з двома освітами, який щойно втратив роботу керівника одного з ключових підрозділів на відомому заводі, брався абсолютно за все: від збирання огірків у Польщі до нічного таксування. Ми перебралися в один зі спальних районів міста. Я пішла в нову школу і опинилася в іншому світі. Практично всі там були такі ж зачухані, як я. Або й гірше. Але і тут панували порядки виключення – виключеними з впливової частини шкільної спільноти цього разу були розумні учні. Тобто не якісь пихаті заучки, а ті, хто цінував навчання і мав у тому успіхи, що їх визнавали вчителі. Більш гнучкі розумники і розумниці (я у тому числі) адаптовувалися, переймаючи навички виживання – агресія, зневажливість, матюки-цигарки. Інші ставали вигнанцями, фріками, задротами, жертвами насмішок. Треба зазначити також важливий момент – керівництво і педагогічний колектив цієї школи були цілком органічною частиною усієї цієї напівкримінальної культури. Наприклад, могли проводити урок напідпитку, принижувати учнів та учениць, вживаючи просто неприйнятні слова.

Зараз я офіґіваю, згадуючи ті шкільні роки. Але тоді моя адаптація тривала успішно. При цьому вчилася я непогано. Аж до середнього балу атестату 11,5. З таким результатом я вступила на обрану спеціальність без іспиту, лише за співбесідою англійською мовою. Розпочалося моє навчання на першій вищій. Я потрапила у середовище, де не лише говорили про такі цінності, як взаємоповага, активність, кмітливість, чесність. Їх проживали, демонстрували і утверджували. Парадокс, але тут до меншості належали ті, хто не були дуже розумними і успішними у навчанні. Тобто середнячки, які не мали суперових здібностей, не продукували блискучих ідей, не перемагали у різноманітних студентських конкурсах, вже були такою собі меншиною. Вони не впливали на рішення, з ними не надто співпрацювала адміністрація, їх не брали у команду. Хоч серед них точно були люди з хорошим потенціалом. Ті, хто не могли похвалитися навіть середнім рівнем, були взагалі ніби якимись екзотичними створіннями.

 

Виявилося, що я не можу говорити

Саме під час цього навчання трапилася ще одна цікава річ. У країні тривали протести «Україна без Кучми». Події розвивалися швидко, і мені вкрай потрібно було брати у них участь. Таким чином я опинилась у штабі громадянської мережі, яка координувала акції спротиву. Ось тут раптом виявилося, що я не можу говорити. Ніяких неврологічних чи інших захворювань у мене не було. Просто я не вміла швидко думати і спілкуватися українською в неакадемічному середовищі. Коли треба було швидко й дотепно щось відповісти чи запропонувати, я тупила, калічила і розтягувала ті фрази. Тут було без варіантів, мова – частина ідентичності спільноти, до якої я хотіла належати. Процес мого навернення був швидким і ефективним. За певний час я увійшла у регіональну координаційну раду мережі.

Фото: БоБо, durdom.in.ua

 

Російськомовних в цій організації відверто недолюблювали. Але у всьому іншому саме тут середовище було найбільш толерантним до будь-якого походження, рівня достатку, уподобань чи зовнішності. Тут була купа дуже різного люду, не було зневаги чи ексклюзивності. Мережа мала горизонтальну структуру. Головне – люби Україну і впроваджуй демократичні цінності, розбудовуючи громадянське суспільство. Звісно, політичні вороги не дрімали і намагалися інтегрувати у цю спільноту своїх посланців. Основною метою таких персонажів було посіяти сумнів і завербувати активіста чи активістку. Хоч діяли вони індивідуально, але таке все одно було важко приховати. Подруга, яка була однією зі засновниць організації, розповіла мені, який до таких випадків був підхід. Полягав він у тому, щоб не намагатися виявити і вигнати «агентів», що в принципі важко зробити за наявності тисяч учасників. Натомість було рішення спрямувати зусилля на те, щоб зміцнювати спільну культуру – навчати новачків, комунікувати цілі і пріоритети, бути рольовими моделями, вирішувати і діяти разом. Ця стратегія стала для мене кращою практикою, яку я застосовую і тепер.

...Тут мені хочеться сформулювати питання. Де пролягає межа між правом людини бути собою і необхідністю змінити себе? Коли ця необхідність є вибором між втратою можливостей і їх набуттям? Між комфортним перебуванням у меншості і трансформацією у більшість шляхом великих зусиль?

Для мене відповідь полягає в існуванні необхідності і можливості такої зміни; у рішенні, прийнятому самостійно, і в шансі звідкилясь взяти ресурси на ті зусилля. Бо неможливо перестати бути невиліковно хворим. Неможливо просто взяти і змінитися, якщо не маєш можливості і ресурсів. Дитина не може стати заможною чи обрати, кого любити, щоб належати до привілейованого кола.

 

Ми сильно потребуємо певних правил

Водночас, можна й раптом потрапити у меншість, ухваливши власне свідоме рішення і ніби маючи ресурси. Наприклад, народити дитину, маючи улюблену роботу. Я не йшла ні в декрет, ні у відпустку для догляду за дитиною жодного дня. Працювала з дому, виходячи в офіс тільки у виняткових випадках. Кожного разу це було диво на межі організаційної та емоційної катастрофи. Коли синові було десь п’ять місяців, я мала дуже сильний конфлікт з колегою саме через те, що зазначила, що не варто засуджувати тих, хто запізнився на подію. Бо ж можуть бути різні життєві обставини. Також тоді я старанно оминала активності, які можна назвати ритуальними (коли твоя присутність не несе цінності, але, якщо спитають, то так, була, бачила-слухала). Я знаю жінок, що також займали керівні посади, були суперкваліфікованими, проте втратили своє місце через перебування у декреті протягом року. Ні, ніхто нікого не звільняв. Просто все розвивається так швидко, тож чекати нема коли, і на вашу посаду вже взяли іншого колегу. І ви, повернувшись, змушені шукати собі місця. І у певних випадках ви його не знаходите. Я знаю жінок, що зараз не можуть повернутися на роботу, бо керівництво вважає, що вони втратили навички за три роки перебування вдома з дитиною. Загальних безсумнівних правил для всіх немає або вони лише декларативні. В реальності окрема уповноважена особа може вирішити, що вас тут не треба, або створити ситуацію, коли ви самі це зрозумієте.

Я навела приклад лише про батьківство. Але мені відомо також і про ситуації, які стосувалися, наприклад, людей зі залежностями чи захворюваннями. Чи навіть просто якимись іншими пріоритетами понад роботу. Ні, не подумайте, у бізнесі ніхто ніколи не має на меті зробити щось на зле. Просто ж середовище таке динамічне, легко втратити контекст, про тебе забудуть і не матимуть в тобі потреби. Людям, що мають особливі життєві обставини, дуже просто випасти з системи. А система, у свою чергу, замість запропонувати підтримку у будь-якому вияві, напружиться, але знайде заміну. Бо ж тут ви не маєте права працювати повільніше. Звісно, такі випадки обговорюються – мимохіть чи у вузькому колі, де всім точно можна довіряти. Але вони не стають темою для відкритих обговорень. Бо ж ніби тебе ніхто не примушував народжувати ту дитину чи вживати алкоголь, аби заглушити біль того, що близька людина важко хворіє протягом років. З такими речами ти мусиш давати раду самостійно, високо тримаючи голову, без очікування на розуміння і прийняття. «Культура суперпрацівника» є протилежною до орієнтованої на людину культури. Культура суперпрацівника створює середовище для вигорання, а не для цілісного людського досвіду.

Фото: University of Cambridge

 

Ми потребуємо іншого підходу, який не змушує нас змінюватись, щоб виживати, мотивуючи небезпекою. Ми потребуємо такого підходу, де, окрім викликів, ми можемо очікувати на допомогу. Не «ну ти ж сама/сам захворів/народила дитину/розлучився», а «подумаймо разом, як ми можемо збалансувати всі ризики і сили». Не «ти ж хочеш бути першою, то старайся, працюй у вихідний», а «як думаєш, яким чином ми можемо розвинути твій потенціал і досягти результату зі задовленням». Хоч, чесно кажучи, саму цю концепцію зараз багато хто сприймає скептично і навіть вороже. Тому мені іноді здається, що певні люди взагалі ніколи не мали травматичного досвіду і не дають іншим права на слабкість, відпочинок, безпеку.

...Львів, яким я його знаю, не є гомогенним ні у соціальному, ні в культурному, ні у професійному сенсах. Завдяки цьому різноманіттю тут можна прожити події, яких вистачить на кілька життів. Таким чином доводиться щоразу «знаходити себе», ідентифіковуватись, належати до багатьох середовищ одночасно, змінюючись і щоразу стаючи ще більш собою, ніж раніше. Однак для того, щоб цей процес тривав, ми таки сильно потребуємо певних правил, спрямованих на те, щоб поєднувати, а не розмежовувати, залучати, а не відкидати, ділитися, а не позбавляти.

Не люблю ділити людей на «сов та жайворонків», але припустімо, що існують певні типи людей – ті, які вважають, що всього мало, і ті, які вважають, що всього багато. Перші прагнутимуть обмежити доступ до соціального чи професійного середовища, до досвіду, до взаємозв’язків, до знань. Бо ж там, нагорі, куди кожен, на їхню думку, прагне видертися, так мало місця. Вони можуть об’єднувати навколо себе спільноту, але приводом для такого об’єднання буде відмінність від інших. Другі ж намагатимуться будувати взаємозв’язки через пошук спільного і створюватимуть можливості для інших, а також і для себе у співпраці з цими іншими. Неможливо перемогти того, хто не конкурує, а створює свій «блакитний океан». Завдяки існуванню перших я навчилася власне конкурувати, діяти за пріоритетами, позбавлятися зайвого і усвідомлювати, яких з досвідів не хочу мати. Але саме завдяки другим я дізналася, що насправді можу. Саме завдяки другим зі мною трапилися найбільш цінні події, проекти та діяльності. Мені хочеться думати, що я також належу до других, і тому можу трохи висловлюватись від їхнього імені.

Ми відчайдушно потребуємо можливості зосереджуватись не на подоланні, а на створенні. І саме права людини дозволяють нам відчувати безпеку у різності досвідів, вони відкривають можливості, дають відчуття прийняття і впевненості. Це спосіб позбутися страху виходу з бульбашки, мати свободу вибору середовищ, це засіб скерування своїх ресурсів не на виживання, а на експеримент заради навчання, на соціальні контакти заради позитивних змін. 

Для «довгої гри», для того, щоб вибудувалась відповідна екосистема, ключовим є фундаментальне поєднання культури прав людини і систем забезпечення цих прав. Ми відтворюємо культуру через поведінку, наші рішення, ставлення, спілкування в усіх наших особистих, соціальних і професійних іпостасях. У позитивних і негативних ситуаціях. Спільна культура дає нам відчуття безпеки навіть у критичній ситуації – наприклад, впевненість у тому, що в конфлікті нас не принизять, не виключать зі спільноти, якщо ми чимось відрізняємося, не сприйматимуть упереджено через те, ким ми є і які наші уподобання, не насміхатимуться, а навчать, якщо ми чогось не вміємо, не засудять і знецінять, а приймуть і підтримають у складній ситуації. У свою чергу, ефективні системи дають нам ясність і безпеку з точки зору охорони та реалізації наших прав, безумовну запоруку їх дотримання тими, кого ми уповноважили дбати про правопорядок, охорону здоров’я, соціальні гарантії, екологічні стандарти, нашу спільну власність, ресурси і блага, про розвиток наших міст, якісну освіту, наші дороги і парки.

Місто, у якому я народилася і живу своє життя, зовсім не ідеальне. Тут є явища, які мені геть не подобаються. Але, певно, саме такі явища мотивують щось змінювати – коли взаємозв’язок такий міцний, що спільний дискомфорт спонукає шукати спільного рішення, а не уникати проблем чи дистанціюватися від досвіду. Тим більше, передумови для цього є більш ніж сприятливими.

 

Наталія Куба, директорка Центру навчальної майстерності компанії «SoftServe», викладачка НУ «Львівська Політехніка», ЛНУ ім. Івана Франка

 

Цей текст опубліковано у межах проєкту «Lviv: Becoming a Human Rights City», що його реалізовує Освітній центр з прав людини у Львові у партнерстві з Львівською міською радою та за фінансової підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні. Якщо Ви маєте бажання долучитися до дискусії, надсилайте власні тексти на .