Гомосексуальні люди у Львові: якість життя і можливості реалізації | дослідження

 

Щасливим є те місто, у якому живуть щасливі люди – ті, які можуть реалізувати свій потенціал, спільно творити, відчувати себе частиною чогось більшого і при цьому почуватися в безпеці. Наскільки щасливим є Львів? Чи усі містяни і містянки можуть сповна проживати власне життя? Які є основні перешкоди для втілення власних мрій і планів? Освітній центр з прав людини у Львові вирішив підняти ці питання і шукати на них відповіді через поняття “якості життя”, тим більше у Львові уже існує традиція його вивчення. Оскільки Центр багато працює з ЛГБТІ-людьми, ми вирішили провести це дослідження спільно з цією групою.

Якість життя – це комплексний показник, що поєднує оцінки людиною її фізичного здоров’я, емоційного стану, матеріального благополуччя, можливостей брати участь у соціальному житті і розвиватися як особистість. Він базується як на індивідуальному досвіді і переживаннях, так і на загальних умовах, в яких люди опиняються, незалежно від своїх рішень. Відтак, якість життя включає не лише суб’єктивну оцінку власного життя, а й інституційні можливості для реалізації особистого потенціалу (визначення на основі Encyclopedia Britannica).

Методологія дослідження якості життя ЛГБТІ-людей у Львові розроблена на основі аналізу досвіду вимірювання цього показника як міжнародними (ВООЗ, Eurostat, the Economist), так і локальними організаціями (КУ Інститут міста, Соціологічна агенція Fama). Однак, на відміну від аналітичних підходів цих інституцій, наше дослідження пропонує не кількісний, а якісний підхід з урахуванням досвідів у минулому і сподівань на майбутнє учасників та учасниць дослідження. Обраний підхід надає особливого значення індивідуальній біографії та очікуванням щодо найближчого і віддаленого майбутнього – вони є тією загальною рамкою, що визначає якість життя. Так само, як і наші колеги-дослідники і дослідниці, ми пропонуємо аналізувати якість життя у різних сферах та на різних рівнях: емоційному, фізичному, матеріальному, соціальному тощо.

Авторка методології та звіту – кандидатка соціологічних наук Наталя Отріщенко.

У цьому тексті використано форми множини задля того, щоб підкресли внесок команди проекту в проведення дослідження та обговорення результатів.

До рекруту за збору інтерв’ю долучилися Богдан Грицюк, Оксана Данчук, Маріанна Семчук та Інга Козлова. Вони також стали рецензентками і рецензентом цього звіту.

Головним завданням нашого проекту є виявлення структурних чинників, які впливають на оцінку якості життя, а також тих стратегій дієвців та дієвиць, які дозволяють її покращити. Ми також прагнемо поглянути на якість життя ЛГБТІ-людей у загальноміському контексті, порівнявши її з кількісними показниками у Львові загалом.

Питальник дослідження складався з низки блоків, серед яких теми родини, освіти, професійного середовища, матеріальних умов, соціальних стосунків, ролі релігії та політики в їхньому житті, практик дозвілля, піклування про себе та безпеки. Окремо ми також цікавилися тим, як наші оповідачі й оповідачки оцінюють середовище міста Львова (його транспортну, соціальну, культурну інфраструктури, сферу послуг, екологічну ситуацію, відкритість міської влади, можливості професійного зростання). На завершення розмови ми говорили про ситуації емоційного піднесення, плани і мрії.

Для участі у дослідженні ми цілеспрямовано шукали ЛГБТІ-людей. На розмови з нами погодилися 17 осіб: дев’ятеро чоловіків і восьмеро жінок. Спершу ми планували опитати 20 ЛГБТІ-людей, однак навіть залучивши інституційний рекрут та контакти з інших міст України нам не вдалося знайти достатньо жінок і чоловіків із категорії віком понад 45 років. Ця ситуація може бути пояснена як тим, що до рекруту були залучені здебільшого молоді люди, відтак їхнє середовище мало певні вікові обмеження, так і тим, що гомосексуальні люди віком 45+ під тиском заводили сім’ї (нагадаємо, що Кримінальний кодекс УРСР забороняв одностатеві стосунки; у 1991 році закон було переглянуто і гарантовано недоторканність приватного життя громадян України), тож потенційно не хотіли брати участі у дослідженні, побоюючись імовірного аутингу. Також нам не вдалося провести розмови з трансгендерними чи інтерсексуальними людьми – причиною може бути як герметичність середовищ, так і непевність щодо конфіденційності.

Основна група оповідачів та оповідачок – це люди у віці від 20 до 40 років. Усе ж ми змогли залучити до розмов людей і з дуже різним професійним запліччям (зі сфери послуг, мистецтва, культури, медицини, медіа, туризму), і різного походження (як народжені у Львові, так і ті, хто переїхав з іншого великого міста, містечка чи села з різних куточків України), і з різним рівнем залучення в практики активізму. Серед них були геї, лесбійки і ті, хто ідентифікували себе як бісексуальних. Відтак, записані нами життєві історії ілюструють множинність досвідів. Імена людей, з якими ми провели інтерв’ю, змінені відповідно до їхніх побажань. У цілях конфіденційності в звіті не фігуруватиме жодна особиста інформація, яка могла би їх безпосередньо ідентифікувати. Запис розмов тривав між груднем 2019 року і березнем 2020 року.

Ми дякуємо за участь у дослідженні Аделіні (24 роки), Андрію (25 років), Вікторії (24 роки), Дані (25 років), Єві (33 роки), Ігорю (22 роки), Назарові (20 років), Ною (23 роки), Оксані (35 років), Олені (40 років), Олесю (30 років), Ользі (22 роки), Семенові (38 років), Сергію (50 років), Тарасові (33 роки), Христині (30 років) та Юрію (37 років). Без їхнього внеску наш проект не був би можливим.

Цей звіт складається з трьох основних розділів. Перший з них знайомить з учасниками й учасницями дослідження. У ньому ви знайдете їхні міркування про власну ідентичність, розповіді про родину та дитинство, стосунки і професійний шлях. Другий розділ зосереджений на контексті Львова і особливостях життя ЛГБТІ-людей в місті. Нарешті, третій розділ містить мрії про майбутнє і перелік можливостей і стратегій, які можуть покращити якість життя. Попри те, що у звіті фігурує акронім ЛГБТІ, який вказує на різні сексуальні ідентичності, хочемо наголосити, що усі зроблені нами висновки стосуються гомосексуальних та бісексуальних людей, адже саме вони були учасниками і учасницями дослідження.

ПОВНИЙ ТЕКСТ ЗВІТУ МОЖНА БЕЗКОШТОВНО ЗАВАНТАЖИТИ ЗА ЦИМ ПОСИЛАННЯМ.

 

Розділ 1. Люди

Кожна історія починається зі знайомства. Ми хочемо вам трохи розповісти про тих, хто погодилися на розмови в рамках цього проекту. Як уже згадували, це дуже різні люди – різного проходження, різних життєвих стратегій, різних можливостей. На початку інтерв’ю ми просили наших оповідачів та оповідачок розказати про себе і пригадати власне дитинство. Так, Юрій пам’ятає, що він був сильно домашньою дитиною, Ольга любила футбол, а дитинство Назара пройшло в селі. Єва стверджує, що не відрізнялась від більшості своїх однолітків і в неї було “традиційне галицьке дитинство”. Здебільшого, спогади про дитячі роки сповнені світлих емоцій:

“В мене було прекрасне дитинство, я його дуже люблю, насправді… не можу сказати, що хтось колись мене булив (від булінг – агресивна і неприємна поведінка однієї дитини або групи дітей по відношенню до іншої дитини, що супроводжується постійним фізичним і психологічним впливом; визначення з https://www.stopbullying.com.ua/  – Н.О.), не можу сказати, щоб хтось чинив на мене якийсь тиск, не можу сказати, щоб хтось розказував мені, як я маю жити” (Оксана)

Проте про досвіди булінгу, яких не було в Оксани та Ігоря, пригадують інші оповідачі та оповідачки різного віку, особливо коли говорять про школу. Негативні переживання у школі часом стають на заваді прийняття себе уже в дорослому віці. Самі оповідачі та оповідачки вважають булінг важливою проблемою, яка стосується не лише ЛГБТІ, а й має вплив на будь-кого з дітей, хто хоч якось відрізняється від інших – чи зовнішньо, чи поведінкою:

“Мабуть, я не можу себе реалізувати повною мірою не стільки через якісь зовнішні обставини, скільки обставини в моїй голові, так…, бо в мої шкільні роки я мала різний досвід, також досвід булінгу, і я знаю, що таке неприйняття і тому, вочевидь, я дуже боюсь цього… однолітки бувають дуже жорстокі… школа – це дуже болісно. Вочевидь воно мене цим визначає, великою мірою…” (Вікторія)

“Почалися у мене проблеми в школі. Проблема в тому, що ще тоді, навіть коли я не усвідомлював того, що я, можливо, в майбутньому зрозумію, що мені подобаються хлопці, мене вже називали "голубим". Тобто я не розумію просто, в цьому ніяких підстав навіть не було в школі… можливо, це через то було, що я одягався трошки яскравіше, ніж інші, але це, знову ж таки, я тоді собі одягу не вибирав, …одяг тобі купують батьки, ясно що” (Ной).

В інтерв’ю також були згадки про те, що булінгу зазнавали не самі учасники чи учасниці дослідження, а хтось з їхнього класу. Наприклад, Олесь пригадав, що у нього у класі були два хлопчики, які дуже тісно дружили. У зв’язку з цим їх почали звинувачувати в тому, що вони геї, та переслідували. Також знущалися над дівчатами, що мали зайву вагу. Тобто негативний вплив мав не лише особистий досвід, а й сама атмосфера булінгу, яка існувала (і, на жаль, продовжує існувати) серед дітей. Про досвіди булінгу найчастіше говорять люди у віці 25-30 років, тобто ті, хто закінчили школу 10-15 років тому, однак цю проблему згадували і молодші, і старші. Проте ставлення до навчання визначав не тільки булінг – так, Сергій не любив школу, бо там кожних три роки мінявся клас і викладачі. Серед наших оповідачів та оповідачок було і немало тих, для кого школа була чудовим часом, і дружні стосунки, які виникли тоді, дехто підтримує і дотепер. Найближчі друзі з часу навчання часто знають про їхню ідентичність (особливо у молодших учасників й учасниць дослідження) і всіляко висловлюють свою підтримку.

Подібно до того, як ЛГБТІ-люди мали різні досвіди у школі, їхні родинні історії також відрізняються. Учасники і учасниці дослідження походять як з повних, так і з неповних сімей, вони мають братів і сестер, або ж є однією дитиною в батьків, декого виховувала бабуся, бо батьки виїхали за кордон у пошуках заробітку, у когось в сім’ї панувала недовіра, у когось мама і тато були кращими друзями і досі залишаються ними, а дехто просто підтримує добрі стосунки без особливого емоційного залучення або ж, в залежності від віку, згадує про радянський період чи спадок 1990-их, коли “треба було вигрібати, не леліяти дітей, а якось думати, чим їх прогодувати”. Самі ж оповідачі й оповідачки часом згадували про стереотип, який існує щодо ЛГБТІ-людей та їхніх ситуацій в родинах, начебто сексуальна ідентичність є результатом проблемного виховання, але згадували їх лише для того, щоб згодом підважити. Стосунки у родині змінювалися з віком – часто від більш напружених у підлітковий час до нейтральних або позитивних опісля.

Потенційним тригером для розмови про ЛГБТІ-людей у родинах часто є спільні досвіди перегляду телебачення. Ці ситуації проявляли ставлення близьких, відтак гомосексуальні люди знали, якої реакції очікувати від рідні: “Ми сиділи за сімейним столом і десь так, чи то по телевізору, чи щось десь промайнуло. І бабуся моя: "Боже, як так можна!" В принципі, я навіть не буду переконувати, тому що я знаю, це абсолютно інший світогляд, інше бачення” (Аленіна); “Колись мій тато, мені було років 10, ми якийсь дивились фільм і там був якийсь гомосексуальний підтекст, і він так дивився-дивився, потім повертається до нас з сестрою, і каже: "Такі бувають люди, вони всі, всіх зробив Бог або природа". І на мене то призвело таке враження, що сім’я в мене толерантна, тому мені нічого боятись за себе” (Олесь). Ще один контекст, у якому виникають розмови про ЛГБТІ, є родинні зустрічі. Вікторія пригадує, що колись її родичі під час новорічного святкування обговорювали Папу Римського і його тезу про те, що геїв не потрібно засуджувати: ”Я сказала, що це мій улюблений Папа Римський... І я не знаю чого, я просто в один момент розплакалась. І моя мама, нічого не питаючи, просто мене обійняла”.

Дуже емоційно важливим моментом для учасників та учасниць нашого дослідження був камінг-аут у родині – відкрите визнання людиною своєї сексуальної орієнтації чи гендерної приналежності. Типовими реакціями рідних на таке зізнання, наприклад, було те, що гомосексуальний потяг пройде з віком: “У мами, звичайно, були якісь думки, але це не була якась дуже відверта фобія, це були якісь моменти типу: "Може, ти передумаєш?" Це тривало років десять, зараз вже, слава Богу, перестала, бо зрозуміла, що я вже навряд передумаю. Вона ставиться дуже приємно” (Оксана). Дехто був змушений пережити розмови про лікування чи навіть обряд екзорцизму: “Тоді мама не говорила зі мною десь один день. Потім в неї був період плачу. І вже потім, через тиждень часу, вона почала зі мною говорити і йшла мова про лікування… коли поділився, після того стало значно легше. Хоча там був період, коли мене хотіли віддавати лікарям, священикам, не знаю, там якимось ворожкам… перелікування, ще якась штучка. Потім… Ну, потім все нормально стало” (Ігор). Дана розповідає, що попри її спроби зробити камінг-аут максимально легким, для батьків він усе-одно був шоком:

“Я шукала шляхів, якби це (камінг-аут) зробити якомога м’якше. І перші мої такі розмови були, що я веду профеміністичну діяльність... І якось воно так з одного на друге перейшло на тему ЛГБТІ-прав і вже в якийсь момент мене прямо спитали: "А що ж ти до цього маєш?" І мені вже просто не вистачило сил обходити цю тему. Я сказала: "Пряме відношення маю". Звісно, для них це був шок. На даний момент в нас така політика, що ніхто мене ні про що не запитує особливо. Мої батьки знають абсолютно про мої колишні стосунки з моєю колишньою партнеркою… Я розумію, що є і кращий досвід, коли батьки, там, я не знаю, знайомляться з твоїми партнерами чи партнерками, коли вони взаємодіють разом, це кльово. Це в ідеальному світі. Але наразі так, і нормально” (Дана).

Ще однією реакцією, про яку загадували під час інтерв'ю незалежно від віку чи статі оповідача чи оповідачки, був пошук батьками власної провини – начебто це їхня вина у тому, що діти визнали себе гомосексуальними: “Мама сказала: "Напевно, то я винувата". І перше (першим ділом – Н.О.) принесла мені вирізку з газети про відміну кримінальної відповідальності за ту статтю (стаття 122 Кримінального кодексу Української РСР, яка визнавала злочином гомосексуальні стосунки; відмінена у 1991 році – Н.О.). А зараз, вже зараз вона мене сприймає, як нормально... як людину” (Сергій). Аделіна пригадує, що мама і батько по-різному поставилися до її зізнання: “Мама більш така, знаєте, з сфери того, що подумають інші... вона переживає за думку оточуючих… А батько в мене завжди був такий, що каже: "Це твоє життя, твої рішення, твій партнер або партнерка, твоя робота, навчання". Він повністю дав мені вибір. І він з цим краще змирився, а мама трішки так… В неї ще жевріє надія, що це воно пройде. А батько сприймає адекватно”. Нарешті, у частини тих, хто погодилися на участь в дослідженні, батьки прийняли їхній камінг-аут без особливих запитань і не продовжували дискусію з дітьми:
“Мама мене підтримує, тато вдає, що нічого не знає... В нас, можна сказати, сімейна ідилія в цьому плані. Я відчуваю велику підтримку своїх батьків… Спочатку, я сказала мамі, що бісексуальна, бо вона, знаєш, каже: "Ну що там? Ну що там?" Материнське серце відчуває. Я кажу: "Мені, здається, подобаються дівчата", а мама: "А хлопці теж, та?" Я така: "Та, та"… Потім ми просто про це не говорили” (Єва).

Люди не зізнаються своїм близьким через страх неприйняття, осуд, ризик того, що їх можуть вигнати з дому. Вони переживають, що зроблять близьким боляче і вплинуть на їхнє здоров'я. Серед тих, хто не зробили камінг-ауту батькам, є Христина. Вона говорить про свій досвід так: “У мене є такі періоди: "Все – не можу більше так, все – треба їхати і поговорити". І потім ти прокидаєшся, і знову стає якось все нормою… я читала книжку, бо ми завжди говоримо про камінг-аут з своєї сторони: чи нам буде боляче, чи від нас батьки відречуться, чи вони приймуть? Ми це все через себе пропускаємо. Але, насправді, батькам справитися з нашим камінг-аутом не легше, ніж нам” (Христина). Тобто її переживання стосуються не лише власних емоцій, а й моделювання різних сценаріїв того, які емоції відчуватимуть її близькі. Враховуючи те, що вона читала про камінг-аут, ця тема є для неї дуже важливою.

Через те, що загалом тема ЛГБТІ є стигматизованою і викликає суспільний осуд (якщо звернемося до результатів опитування якості життя у Львові, то соціальна дистанція до ЛГБТІ-людей є ледь не найбільшою – на рівні з ромами і тими, хто порушує закон задля нелегального збагачення, детальніше про це дослідження – у наступному розділі), багато хто боїться відкрито сказати в родині про свою сексуальну орієнтацію.

У старшому віці оповідачі та оповідачки, які не зробили камінг-ауту, часто стикаються з питаннями про сім’ю та дітей. Загалом, батьки рідкого говорять (якщо взагалі говорять) зі своїми дітьми на тему тілесності чи сексуальності, однак у ситуації з гомосексуальними людьми таке замовчування поєднується з гетеронормативними очікуваннями і певними вимогами, що кожна людина має до певного віку одружитися чи вийти заміж, народити дітей тощо. Для багатьох учасників і учасниць дослідження це був дуже складний час, коли доводилося вигадувати різні історії – Юрій розповідає, що “завжди казав: "До тридцяти мене не чіпати". Тепер ось відмазки якісь придумую: "Не знайшов", "Мені добре одному", і так майже кожна телефонна розмова закінчується цими словами… Тим більше, в їхньому віці їм вже це не потрібно (дізнатися про ідентичність сина). Їх так катувати, я думаю, таким цим… заявочками… Сестри знають. Вони нормально так відносяться. Абсолютно адекватно”. Або ж саме після таких розмов – про сім’ю сина чи доньки – батьки почали підозрювати про сексуальну орієнтацію своїх дітей і розмови припинялися. Усе ж ситуації, коли у комунікації з батьками є недомовки, сприймаються значно складніше, ніж ті, які побудовані на відвертому спілкуванні. Потреба приховувати свою ідентичність, особливо перед найближчими рідними, поряд із булінгом у школі, є ще одним фактором постійного стресу, що безпосередньо впливає на якість життя.

Що ж до розширеної родини, то їм зазвичай не роблять камінг-ауту. Якщо це старші люди – бабусі чи дідусі, то часто як аргумент на користь нерозголошення говорять про ризик для здоров’я. Дана міркує, що її бабуся прожила вісімдесят років свого життя з думкою про те, що гомосексуальність – це неправильно, і вона не має права переконувати її в зворотному та очікувати, що бабуся змінить свої погляди: “Це для неї буде якимось дуже таким травматичним, не знаю, поштовхом, якимось ударом. А я не готова так ризикувати її здоров’ям і її якимось таким психологічним станом” (Дана). Дехто зізнається, що у близьких людей можуть бути гомофобні погляди і це також впливає на можливість зробити камінг-аут у сім’ї. Нарешті, під час інтерв'ю ті, хто не розповів батькам про свою ідентичність, говорять, що це було б для них дуже важливою символічною дією та зняло би багато хвилювань:

“Камінг-аута я не здійснював... Хоча і хотілось би, якось мені б вже хотілось, щоб моя мама знала, бо вона зараз є моєю найближчою людиною в родині, то мені б хотілось про це поговорити, щоб це якось було… скажемо так, вільніше спілкування між нами” (Андрій);

“Я дуже сильно би хотіла розповісти їй (мамі), це би просто мене врятувало. Бо я, мені дуже некомфортно з тим таким, прірвою між нами, і мені хотілося б про це говорити, але я напевне знаю її реакцію і я не хочу її серденько розбивати. І, я розумію, що наші стосунки тоді дуже погіршаться, і так як я ще єдина дитина в сім’ї, то це буде подвійний удар” (Вікторія).

Розуміння власної сексуальної ідентичності приходило до учасників та учасниць дослідження у різний час і зазвичай супроводжувалося конфліктами – як внутрішніми переживаннями, так і з оточенням, особливо у маленьких сільських громадах. Геї старшого покоління пригадують, що зі слів їхніх друзів, були ті, хто наклали на себе руки через це усвідомлення. Найчастіше гомосексуальність проявляється у них в школі або відразу після неї через потяг до однокласників чи учителів своєї статі: “Ототожнював себе після школи, тоді вже почалися конфлікти. До того не було, я навіть не знаю, як зараз сказати... Шок. Враження, що це тимчасове явище. І воно має пройти. Тому були навіть експерименти з дівчатами, хлопцями. Якось так. Дуже важко йшло” (Сергій);

“Я думала, що я зараз прийду (у релігійну громаду), зараз швиденько себе перекрою, переформатую і все буде класно, але так не вийшло. Говорити про це з кимось означало визначити свою ідентичність. Я не була готова визнати цього. Я опиралася сама собі довготривалий час. Потім дуже швидко перейшла від стану "Я не буду про це говорити, тому що це не про мене" до стану "Ну що вже поробиш?"” (Оксана).

Люди всіляко намагалися себе “перекроїти”, тобто інтеріоризували власну інакшість у звичній системі координат і робили спроби підлаштуватися під очікування інших. Досить універсальною стратегією для ЛГБТІ-людей було камуфлювання власної ідентичності і спроби завести гетеросексуальні стосунки, щоб відповідати певним суспільним нормам. Юрій пригадує, що винаймав житло спільно зі своєю подругою, аби уникнути зайвих запитань від сусідів. І геї, і лесбійки описують цей свій досвід як такий, щоб був досить проблемним і для них особисто, і для тих, з ким вони були близькими. Свою поведінку вони часто пояснюють як результат соціального тиску та очікувань:

“Для мене було реально драмою, тому що як так? Тобто в мене має бути там дівчина, і все. Мене прям тягне до хлопців, і все. Тобто от якийсь такий от нав’язаний, напевно, ще був у мене стереотип, що хлопець обов’язково має бути з дівчиною, обов’язково мають бути діти, обов’язково має бути сім’я і так далі, і так далі... І, знаєш, як оця вот фраза: "Fake it till you make it"… в якийсь момент я зрозумів, що не можна так. Ти або любиш людину, або не любиш… А вона (дівчина оповідача) вартувала, в принципі, як і кожна дівчина, як і кожна людина, зрештою, на цьому світі, вартувала нормальних, звичайних стосунків” (Ной);

“Просто це природній стан: хтось тобі подобається, а хтось – ні. Що тут можна зробити? Я ж не примушу себе, щоб мені подобався якийсь чувак… Я відчувала, що зі мною щось не так, і мені терміново потрібен якийсь хлопець, бо що ж люди скажуть... як мусиш мати мобільний телефон в сучасному світі… У підлітковому віці, коли я зрозуміла, що мені подобаються дівчата, я почала активно думати, що мені потрібен хлопець, бо це мене вилікує” (Єва).

Камуфлювання є результатом очікувань, які стосуються не лише ЛГБТІ-людей. Коли виходити заміж чи одружуватися, хто має забезпечувати сім'ю, коли і скількох народжувати дітей, хто має вести домашнє господарство – усі ці питання і повчання звучать у різних середовищах та контекстах: від родинних зустрічей до професійного середовища, від дружніх розмов до історій у медіа. Про такий тиск згадують і в наших інтерв'ю: “Така сама ситуація відбувається всюди... "Ти маєш одружитися на дівчині, заради того, щоб я мала дітей-внуків", – в реальності це так і відбувається. Так відбувалося завжди” (Назар); “Почну зустрічати старих друзів, і кожній людині повинна буду казати про життя. І вони всі дивитимуться з жалістю, бо в мене немає дітей, розумієш? Це для мене просто жах” (Єва), “Особливо, в колективі... Постійно розмови за "пора сім’ю, пора дітей" починається. Легше відійти від питання і замовчати” (Юрій). Звичайна ситуація, коли особисте життя стає предметом постійних обговорень у суспільстві, є ще одним чинником, що впливає на якість життя у її психологічному вимірі.

Радикальним виявом стратегії камуфлювання є те, що гомосексуальні люди заводять сім’ї з гетеросексуальними чоловіком чи жінкою і народжують у шлюбі дітей. Це може бути свідоме рішення, коли партнер або партнерка знають про ідентичність того, з ким творять сім’ю, або ж ситуація постійного замовчування, яка може завершитися тим, що сім’я розпадеться. Один з учасників дослідження розповідає про це так: “У мене є знайомий... він одружився. Через те, що він себе не сприймав і на роботі не сприймали. Він знайшов собі дівчину, яка все про нього знає – він одружився, бо на роботі його не сприймали. Не знаю, як довго в них ці стосунки відбудуться, пробудуть, але для нього, він такий... І в мене зараз є багато знайомих, які одружені, і я собі не уявляв, що я буду брехати і дружині, і ще комусь, і себе ламати, бо я не можу бігати “між”. Тобто, як то треба крутитися-вертітися, щоб ніде нікого не спалити”. Оповідач свідомий того, що такі стосунки є проблемними для усіх залучених сторін. У його розповіді також показово те, що сім’ю створюють під соціальним тиском. Ця історія є доброю ілюстрацією тих викликів, з якими ми зіштовхнулися, коли шукали учасників і учасниць дослідження старшого віку.

Для Ольги було легше прийняти, що вона бісексуальна, а не лесбійка: “Мені подобаються хлопці, мені подобаються дівчата, але дівчата мені подобаються набагато більше”. Христина пригадує, що у неї не було внутрішньої гомофобії, про яку вона неодноразово чула, і їй ніколи не було дискомфортно зі своєю гомосексуальністю. Проте вона також наголошувала на тому, що існує таврування і соціальний тиск. Цей бар'єр – інтеріоризовані уявлення і зовнішній тиск – стає на заваді реалізації людського потенціалу гомосексуальних людей:

“Я гомосексуальна людина, так, і звичайно, що я не реалізую себе повною мірою так, як би я хотіла… я можу спокійно говорити, що так, я інша, але десь там відгукується, що, "може, не роби цього, бо це може зробити болісно", от, але тому я не можу бути об’єктивною через якісь зовнішні фактори, які не дають мені повною мірою себе реалізувати, чи все-таки є ще той бар’єр, такий внутрішній, який мене зупиняє” (Вікторія).

Фактично подвійне життя, яке мають вести ЛГБТІ-люди, вимагає величезного психологічного ресурсу. Вони мають підлаштовуватися під ситуацію у різних середовищах – в родині, на роботі, з друзями. Тобто, як висловився Тарас, “я себе внутрішньо почуваю добре, і, звичайно, коли соціум тебе приймає, воно однозначно ще краще”. Подібні думки у той чи інший спосіб висловлювали майже всі люди, з якими ми проводили інтерв'ю. Відтак, якщо повернутися до початкових тез нашого дослідження, то упередження і стереотипи, які існують у суспільстві, є однією із ключових структурних перешкод для покращення якості життя ЛГБТІ-людей:

“Якби я міг бути відкритою людиною, тобто позиціювати себе вільно як гомосексуаліст, не приховувати цього від інших людей, спокійно міг би про це говорити і, я думаю, мені б було набагато легше, я би був собою. Оскільки в тебе постійно почуття, що ти граєш не свою роль, постійно старається, постійно стараєшся це приховати і добирати якісь фрази, фотографії, які ти постиш, щоб хтось там щось не зрозумів… це достатньо важко, бо і так ти постійно маєш голову забиту різними проблемами і ще навалюється це. Це все достатньо обмежує в комфорті психологічному” (Андрій).

Про власну автономію набагато частіше говорять люди молодшого покоління, наприклад, Назар. Це часто пояснюють тим, що зараз більше доступної інформації та моделей для наслідування, яких не було раніше. Сергій пригадує, що про все дізнавалися “з вулиці”. Уже згодом почалося онлайн-спілкування у чатах, соціальних мережах та окремих додатках для знайомств. Вікторія розповідає, що у 2012 році україномовної інформації практично не було, і жодних моделей не існувало взагалі, проте зараз ситуація є значно кращою. Тобто можливості для комунікації та знаходження відповідей на власні запитання так само є складовою якості життя.

Коли інтерв'юер запитав Ігоря, як він реагує на гомофобні жарти, то він відповів, що просто не звертає уваги та інколи завертає очі. Оповідачі та оповідачки або ігнорують, або, якщо це активісти чи активістки, висловлюють обурення, адже ці жарти є частиною піраміди ненависті, розробленої Лігою проти наклепу та Фундацією візуальної історії Тих, хто вижили в Шоа (Anti-Defamation League and Survivors of the Shoah Visual History Foundation).

Упередження також стосуються певних узагальнених образів ЛГБТІ-людей, у той час як ця група є дуже диверсифікована: “Знову ж таки, мені здається, багато людей, зокрема у Львові, Україні, живуть з тими стереотипами, що коли геї, то вони ходять всі, знаєш, різнокольорові в париках і з мейкапом... Тобто людина, яка там працює на будівництві, не може бути геєм, знаєш?” (Тарас); “Якійсь консервативній людині задаєш питання про двох геїв, що вони уявляють? Зразу двох чоловіків там в латексних костюмах і тому подібне. Тобто позитивний приклад, наприклад, я не знаю, лікар, який отримав якусь премію за досягнення наукове, або щось таке, чи там люди, які десь в академічному якомусь там напрямку працюють, або в якихось культурних напрямках культурних” (Дана). Дана пропонує конкретні рішення – говорити про те, що ЛГБТІ-люди є дуже різними, вони працюють у різних сферах та виконують різну роботу, тобто змінювати акценти з сексуальної ідентичності на професійну.

Усередині групи ЛГБТІ є і внутрішні поділи: так, Ольга розповідає про упередження, які існують щодо бісексуальних людей, Тарас зізнався, що колись не сприймав манірних геїв. Самі ЛГБТІ-люди теж можуть бути носіями стереотипів щодо інших груп – вікових чи соціальних. Скажімо, молодші учасники і учасниці проекту інколи стигматизують старших людей. Також певні узагальнення часом роблять щодо тих, хто належить до релігійних конфесій.
Окрім стигматизації як представниць ЛГБТІ, жінки також часто стикаються з сексизмом, а молоді люди – з проявами ейджизму. Детально про свій досвід розповіла Дана:

“Якщо мої подруги виглядають по-іншому і, знову ж таки, не так фемінно, як я, то вони більше піддаються осуду, критиці... чи там кольору волосся, довжині волосся і тому подібне. Їх зчитують, умовно кажучи, наприклад, як лесбійок... а до мене спрацьовує сексизм дуже добре. Тому що, якщо хтось і дізнається, як правило, якісь такі радикальні праві або всякі різні організації, то для них я швидше об’єкт для переробки. Знають, що мене можна переробити, мене можна змінити, а от їх уже ні… це нібито сприймається, як щось несерйозне, як щось таке, що ти, нібито тебе можна поміняти і це в певний спосіб зневажає твою ідентичність. Тому що тебе апріорі не сприймають як серйозну співрозмовницю... тебе стигматизують як жінку, як ЛГБТ-активістку і там далі по списку. Або віку, дуже часто також, так” (Дана).

Багато оповідачів і оповідачок погодилися, що їхня сексуальна ідентичність не мала би бути тим, що визначає ставлення до них і навколо чого мало будується їхній світ. Така установка об’єднувала людей з різних поколінь та професійних середовищ: “Я не вважаю, що це щось краще за інших або гірше. Просто я така сама, як ви. Я ніколи не робили з цього таємницю і ніколи не говорила: "Здравствуйте, я лесбиянка". Нічого такого не було” (Олена); “Я не маю про це (свою ідентичність) говорити, як про щось особливе. Тому що, от я собі людина, наприклад, нейрохірург, я собі людина, я не знаю, яка любить дивитися на мурах, я собі, типу, мені подобаються дівчата” (Дана); “Я вважаю те, щоб ходити по вулиці і кричати: "Дивіться, який прекрасний гей". Це глупо” (Назар); “Не цікаво весь час теревенити і себе позиціонувати: "Як ото ми геї! Як ото ми геї!". Я не вважаю, що бути геєм – найбільше досягнення людини” (Єва). Тобто, продовжуючи думку Єви, ЛГБТІ-люди замикаються у своєму середовищі, бо не мають можливості відверто і безпечно говорити про себе поза ним. Однак така поведінка може спричинити те, що сексуальна орієнтація стає домінантою частиною ідентичності і весь світ людини починає обертатися лише навколо неї, витісняючи інші можливості та обмежуючи спілкування.

Щодо середовищ спілкування, то в учасників та учасниць нашого дослідження вони дуже різні і можуть змінюватися з часом. Для Сергія це люди технічних, торгових професій, освіти й мистецтва. Щодо спільноти ЛГБТІ, то він говорить про неї так: “Я зрозумів, що то той самий світ, як і в загальному – тут є і добрі люди, є погані люди. Є ті, які використовують тебе, є ті, які зневажають і тому подібне”. Єва наголошує на тому, що у неї з друзями спільні цінності, мрії, бажання. В Ольги тусовку складають ЛГБТІ і толерантні до ЛГБТІ, Олена зазначає, що ніколи не була у середовищі, де є тільки геї і лесбійки, в той час як Юрію дуже складно назвати друзями гетеросексуальних людей, бо він з ними не може бути повністю щирим. Проте найпопулярнішою метафорою середовища виступало поняття “бульбашки”. При цьому оповідачі та оповідчаки були свідомі як переваг, так і недоліків такої ситуації: “Я назву це якась, нехай, “бульбашка” чи що? (сміється), в якій мені поки що комфортно” (Тарас); “Я живу в мильній бульбашці, я собі зізнаюся в цьому. Тому що як правило я контактую з активістами і з активістками… І це має свої негативні сторони. Тому що здається, що світ такий ідеальний і такий толерантний. А потім, коли трапляються якісь такі викиди якогось негативу зі сторони, то воно дуже приземлює насправді” (Дана). Про проблемність бульбашок детально рефлексує Христина, особливо в контексті розділення роботи, відпочинку та активізму:

“У мене шалено комфортне коло спілкування, і це моя бульбашка. І це теж таке відчуття бульбашки двояке. Бо з одного боку, ти живеш в бульбашці, де всі думають як ти, тобі комфортно, де ви можете весь день працювати, а ввечері піти на пиво. Тобто нема оцього такого, що розділення - робота і відпочинок. З іншого боку, коли ти бачиш якісь, там, рішення, які приймають управлінці України на рівні держави, ти так думаєш: як так сталося? Моя бульбашка зовсім по-іншому думає, моя бульбашка зовсім по-іншому сприймає світ... Зразу після закінчення університету є оцей такий ентузіазм - я буду вкладати все на світі, всі свої ресурси: фінансові, фізичні, щоб щось змінювати. Це вже зараз таке коло спілкування свідомих людей, які знають, що вони можуть дати світу і що вони хочуть від світу взамін. Здорова комунікація з світом” (Христина).

Окремою темою на розмові був камінг-аут перед друзями і подругами. Про нього говорять менш емоційно, ніж у випадку батьків, і часто він стається або випадково, або у ситуації аутингу (оприлюднення інформації про сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність людини без її на те згоди):

“Я маю декілька друзів, подруг, які знають про мою (орієнтацію). До речі, всі, майже всі 99% випадків – це коли вони дізнавались раптово, неочікувано, я нікому там прямо не казав. Або хтось за мене казав про мене… я не вважаю за потрібне розказувати з ким я живу, з ким я сплю. Можливо, так це в моїй голові все вклалось, не знаю” (Олесь);

“Всі мої друзі, вони в курсі ситуації та в курсі моє орієнтації. Камінг-аут перед ними не був якийсь там для мене не зручний, і це якось ставалося саме собою, і ніяких проблем з їх сторін не було. Хоча навіть є кілька друзів, які так відверто до цього всього насторожено відносились, вони були достатньо з такими гомофобними нахилами, але вони абсолютно нормально до мене ставляться. Я думаю, що вони навіть поміняли свою думку, і якщо зараз їх запитати, то вони скажуть абсолютно інакші речі… Люди достатньо насторожено ставляться до того, з чим вони не стикалися, або до того, чого вони не знають” (Андрій).

Проте не кожен досвід був таким успішним, як в Андрія. Тарас розповів про свою подругу, з якою раніше багато спілкувався і яка, дізнавшись про його орієнтацію, “показала мені оцю таку живу толерантність, знаєш, яка дуже класно сприйняла”. Проте згодом вона розповіла про нього інших людям, не запитавши про це. Згадки про аутинг фігурували й у інших розмовах – про нього напряму теж згадували Олесь і Назар. Аделіна пропонує власну стратегію комунікації: “Найчастіше я роблю так. Я знайомлюсь з людиною і показую себе, що я є о'кей і вже потім, коли мене запитують, я вже можу відкритися, і то далеко не всім… якщо людина так вирішить зі мною не спілкуватись, це дає їй право. Абсолютно в цьому нічого немає. Не буду їй говорити, що "ні, я ж нормальна, подивись на мене"”.

Ще одна важлива соціальна сфера, в якій проявляється людська активність – це професія. Як уже згадувалося у вступі до звіту, учасниці та учасники дослідження представляють різні сфери – менеджмент, медицину, туризм, медіа, активізм, мистецтво тощо. За винятком середовища активізму, вони здебільшого намагаються не говорити про свою приналежність до ЛГБТІ, однак часто зауважують те, що колеги можуть здогадуватися про їхню ідентичність: “На роботі, знову ж таки, ніяких ні проявів з мого боку, хоча я знаю, що всі говорять і всі знають” (Сергій); “На роботі дуже обмежена кількість людей знають про мою орієнтацію… Звичайно, було, що люди здогадуються про це, і я там позаочі чув дуже різні речі про себе. Щоб це впливало дуже сильно на мене... я би так не сказав, бо я не дуже звертаю на ці речі уваги і якось стараюсь від цього абстрагуватись, але ставлення до мене деяких колег могло би бути інакшим... Неодноразово я чув від них достатньо гомофобні вислови та достатньо негативне ставлення до ЛГБТ-спільноти, тому бути собою, на жаль, в цьому колективі я не можу. Звичайно, це обмежує мене в якихось речах” (Андрій), “Немає прямих питань – немає прямих відповідей, але всі все знають. Так, тобто я знаю, що за спиною ведуться розмови, так, тобто я знаю, що всі мають здогадки, дехто з моїх колег, з якими я близька, теж не ставлять питань, але мають усі відповіді і так, але, можливо, якби я сказала про це дуже прямо, то я би мала якісь реакції” (Вікторія); “Коли в мене був нюанс на роботі, на якій я говорила: "Там мій хлопець". І я відчуваю – я брешу і це якось так воно не сприяє до доведеного контакту. Воно все рівно десь давить і ти знову думаєш: "Може, сказати? А для чого? А якщо воно може повпливати?"” (Аделіна). Тобто на підтримання власної легенди люди витрачають багато психологічного ресурсу, який можна було б інвестувати у щось інше. Попри те, що учасники й учасниці дослідження не називали конкретних прикладів, коли їхня ідентичність впливала на прийняття на роботу чи підвищення, усе ж дистанціювання від ЛГБТІ-людей і стереотипи щодо них в українському суспільстві є постійним фоном для їхнього професійного щодення.

Проте дехто з оповідачів та оповідачок не відчуває на собі тиску. Вони наводять приклади зі свого життя, коли атмосфера на роботі була сприятливою. У цих випадках часто роль відіграє “особистий фактор”, тобто персональні якості конкретної людини, або специфіка конкретного місця праці: “Де я тільки не працював… В мене є, я не знаю, в мене завжди так стається, що в мене з людьми якісь такі, от – “клік” іде і я типу спілкуюся дуже круто” (Тарас); “Я така людина оптимістична і в доброму розумінні пристосуванка. Тобто я зможу в будь-якому колективі там частину налаштувати на свою хвилю. Я вмію переймати якісь свої настрої і дуже так свідомо і чітко, щоб не змінювати себе” (Христина), “Робота якась така екологічна, знаєш, і де приходять люди, і вони не починають розмови з хамства чи з якихось інших речей. То це мені запам’яталося саме це місце роботи. То було дуже добре, дуже так екологічно там” (Дана); “Дуже комфортно. Особливо, через те, що там люди ставляться до геїв абсолютно нормально” (Ігор). А найкращим з точки зору емоційної складової якості життя є той колектив, який є повністю відкритим до ЛГБТІ, – наприклад, коли на корпоратив чи святкування можна прийти з партнером чи партнеркою, коли не доводиться вигадувати, що це за людина прийшла до тебе по ключі чи хто тобі щойно телефонував. На жаль, приклади подібних середовищ в інтерв'ю згадували лише одиниці. Тому оптимальними стратегіями ЛГБТІ-людей зазвичай є максимальне розділення професійного і особистого.

Ставлення колег часто проявляється у деталях, за якими ЛГБТІ-люди можуть відчитати те, чи варто їм відкривати свою ідентичність. Аделіна розповіла такий епізод зі свого професійного життя: “Коли я влаштувалась на роботу, працювала там півтора місяці в компанії, і там в мене був такий начальник. І що цікаве, в нього був найкращий друг... І він мені розказував, що от там був в Голландії. А я кажу: "Як Вам там?" "Ходять там купа цих." І я зрозуміла, що то абсолютно не той контингент, де можна розказувати. І в принципі, а для чого?... Це круто, коли тебе сприймають. Це першочергово для мене, до прикладу, як я зараз шукаю якісь вакансії”. Для багатьох ЛГБТІ-людей, особливо тих, хто має досвід активізму, дуже важливими є місія і цінності, які транслювалися їхнім місцем праці. Для них великим викликом є баланс між роботою та відпочинком, а також професійне вигорання. Ті, у кого сильна професійна ідентичність, готові миритися з нетерпимістю і упередженнями з боку колег, адже для них головною цінністю є зміст їхньої роботи. Нарешті, фінансова винагорода інколи теж фігурувала як чинник для зміни місця праці – так, дехто з оповідачів переїздив між містами у пошуках роботи або тому, що кращу роботу знайшов партнер або партнерка. Проте лейтмотивом для більшості розмов було те, що можемо передати цитатою з інтерв'ю з Сергієм: “Це, мабуть, якось відклалося на майбутнє, що більшість людей тебе мають оцінювати не за те, який ти є, а по твоїх діях. І після цього вже почав себе реалізовувати в дії, а не в рекламі своєї статі, своїх стосунків і так дальше”.

Врешті, концептуально дослідження будується навколо гіпотези про агентність (agency) ЛГБТІ-людей, тобто їхньої здатності самим творити зміни задля покращення якості життя. На завершення цього розділу, ми хотіли би обговорити декілька прикладів, коли дії окремих людей творили середовище, в якому можливі кращі практики. Перш за все, йдеться про розширення прав і можливостей (empowerment) ЛГБТІ-людей і творення ситуацій відкритості з тих позицій, які займають оповідачі та оповідачки:

“Я от, коли шукаю нових колег і колежанок, то я пишу там якісь оголошення, наприклад, про підбір персоналу, і я завжди пишу, що ми відкриті і толерантні до будь-яких людей. Включаючи людей з інвалідністю, наприклад. Тобто це малесенька така краплинка, але я намагаюся її викинути. Навіть в то же саме поле того Work.UA, щоб людина, яка, можливо, десь-колись перелистує, і бачила – так, ми відкриті до людей різної гендерної ідентичності, чи різної сексуальної орієнтації, чи людей, знову ж таки, різних, будь-яких інклюзій” (Дана).

Ще одна стратегія – інвестування у власний комфорт та підтримка кращих практик: “Я свідомо будую самостійно навколо себе свій комфорт. І я не буду ходити і залишати свої зароблені гроші в закладах, де мені чи моїм друзям хамлять або підхамлюють” (Христина). Окрім коштів, люди можуть також інвестувати свій час і свою професійну експертизу.

Урешті, масштаб міста творить ситуацію, в якій активність окремої особистості має значення: “На рівні міста я маю це розуміння, що багато речей залежить від мене. Я знаю, що на рівні міста навіть підписання петиції залежить від мене... Я маю чуття своєї ваги в місті. І мій голос, я знаю, що мій голос має якусь вагу. Але те, що робиться на рівні держави, я якраз в цьому відчуваю свою безсилість” (Христина). Власне, наступний розділ зосередиться на ситуації міста і покаже, якою є якість життя ЛГБТІ-людей у Львові.

 

Розділ 2. Місто

З 2013 року КУ “Інститут міста” вивчає якість життя у Львові. Як стверджують автори і авторки, розроблений ними показник “відображає суб’єктивне сприйняття мешканців інфраструктурних умов та сервісного обслуговування у місті, а також соціопсихологічного клімату, що наявний у місті.” Якщо зазначене дослідження дозволяє прослідкувати ситуацію у місті загалом, то наш проект мав на меті у наближенні розглянути досвіди однієї конкретної групи містян і містянок. Проте вважаємо за доцільне показати якість життя ЛГБТІ-людей у загальноміському контексті, відтак, будемо цитувати результати опитування, що проходило влітку 2019 року. Детальніше з ним можна ознайомитися на сторінці Інститут міста. Також загальну інформацію про задоволеність комунальною сферою можемо почерпнути з Шостого всеукраїнського муніципального дослідження IRI, яке провела у лютому 2020 року група “Рейтинг”.

Журналіст Отар Довженко в матеріалі для Mistosite вказує на те, що “ЛГБТК-спільноти змінили середовище міст Північної Америки та Західної Європи. Так звані гей-райони (gay villages), першим із яких у 1920 роках був берлінський Шенеберґ, ставали в містах західного світу осередками креативних індустрій, боротьби за права людини і духу свободи. Згодом вони перетворилися на туристичні центри, елітні житлові й розважальні райони, де вже не було місця пересічним геям і лесбійкам... Натомість у пострадянських країнах (напів)підпільні, загрожені ЛГБТК-спільноти ніколи не мали навіть відносно безпечних місць для публічного спілкування й самовираження. Для них перехід в онлайн — це шанс набути хоча б віртуальну територію, де вони почуваються вільнішими й рівнішими.” У цьому матеріалі автор згадує локації, де зустрічалися геї у радянських та пострадянських містах. Один з учасників нашого дослідження теж вказує на те, що знаючи куди піти, можна було знайти “пригоду”, тобто когось для швидкого сексуального зв’язку. Серед таких місць, які були популярними місцями зустрічей у кінці 1980-х та на початку 1990-х, він називає площу перед оперним театром і алею до пам’ятника Тарасові Шевченку, сквер навпроти лялькового театру, Парк культури, громадські туалети і лазні. Щоправда, такі зустрічі були досить ризикованими, адже тих, кого маркували як геїв, могли побити. Чоловіків, які здійснювали це насильство, називали “ремонтом” – таку ж термінологію у статті використовує Отар Довженко.

Якщо говорити про міський простір Львова, то тут немає не те, що окремих гей-районів, а й навіть постійних клубів чи місць, де б відкрито збиралися ЛГБТІ-люди. Закриті вечірки відбуваються на конфіденційних локаціях задля безпеки учасників та учасниць. На цих заходах, скажімо, практикують інформаційні бейджі для тих, хто не хоче, щоб їх фотографували. Один з організаторів розповідає, що у програмі вечора може бути хореографія, вокал, травесті-шоу, екзотичні номери, зазвичай також працюють фотограф і ді-джей. Ті оповідачі й оповідачки, хто відвідували подібні вечірки, розповідаються про атмосферу відкритості та свята, що там панує:

“Наші подруги хороші, вони роблять вечірку тільки для дівчат, тобто для лесбійок, для бісексуальних жінок... це той формат, який супер підходить. Тому що дуже гарний підхід. Дівчата обрали, тобто для них важливо якась така притомність, тобто скасування будь-яких всяких пошлостей або якихось таких вульгарностей, або щось таке. Це дійсно атмосфера, де можна прийти і просто відпочити, поспілкуватися з людьми, зі знайомими, побачити знайомих людей, обмінятися якимись досвідами, планами і тому подібне. Дівчата нас активно підтримують… Тому що приходити тільки на якісь освітні речі, ну це добре, знаєш, але добре, коли є в людей альтернатива відпочинку” (Дана).

Проте дехто налаштований досить скептично щодо цього типу дозвілля (скажімо, Юрій розповідає, що більше ходив на вечірки у молодшому віці, а зараз там бачить одних і тих самих людей, що вказує на певну герметичність спільноти) або ж віддають перевагу київським чи варшавським клубам. Що ж до інших локацій, де ЛГБТІ-люди можуть проводити вільний час, то в інтерв’ю згадують деякі паби і кав’ярні, а також освітні інституції і заклади культури, що є досить дружніми до ЛГБТІ. Вікторія зізнається, що “це би було розкішшю, напевне, якщо би було таке місце, де можна собі почуватись вільно”. Для Аделіни також важливо, щоб можна було прийти кудись потанцювати і не чекати, що до тебе одразу почне хтось залицятися. Тарас розглядає ситуацію із дозвіллям як частину загалом сфери послуг, що зараз активно розвивається у місті, проте розуміє, що частина гомосексуальних людей все одно залишатиметься закритою спільнотою: “Для мене дико є, що в центрі зараз відкриваються оці всякі “Еро-клуби” стриптизу. На площі Ринок – це для мене трохи надто. То з іншої сторони, чого ти не можеш на протилежному куті відкрити якийсь там “Craft beer LGBT-friendly бар”, розумієш? Я думаю, з однієї сторони, може би і народ був готовий до цього, а з другої сторони… ну знаєш, якась така closed community – вона завжди залишається closed community”. Часом ЛГБТІ-людям бракує маленьких символічних дій, які би показали підтримку їхньої ідентичності зі сторони закладу – веселковий прапорець чи напис, подібний до того, що його бачила у Відні Аделіна: “Вхід у перукарню – на англійській написано: "Якщо ти расист, сексист або гомофоб, то сюди не заходь". Це така дрібниця, а наскільки ти відчуваєш – тебе поважають”.

Проте наскільки подібні символічні дії можливі у місті, де згідно з Моніторингом якості життя у 2019 році, ЛГБТ-люди входять до п'ятірки тих, до кого львів’яни на львів’янки мають найбільшу соціальну дистанцію? Вони є однією з найменш толерованих груп, поряд із тими, хто порушують закони з метою збагачення, ромами, громадянами Російської Федерації і представниками радикальних рухів. Олена про цю ситуацію висловлюється так: “Напишите, что у нас будет выставка и какой-то флажок повесьте. Это же беда. Через пять минут там всех… понятно, что сейчас, наверное, милиция больше отреагирует, но тем не менее... Не те, що страшно, просто соромно за це все… Тому що всі всього бояться”. Можемо припустити, що символічні дії різних інституцій на підтримку ЛГБТІ-людей, як і публічна підтримка від лідерів громадської думки, могла би вплинути на цю ситуацію позитивно.

Відкритості Львова щодо ЛГБТІ-людей може також сприяти туристичний профіль міста. Завдяки розвинутій сфері послуг тут існує багато закладів з різною атмосферою і ціновою політикою, тобто можна знайти локацію на будь-який смак та гаманець. Окрім цього, місто пропонує безліч варіантів для відпочинку:

“Постійно якесь життя вирує. Влітку це якісь покази фільмів під відкритим небом, якісь концерти, опен-ейри, виставки, це дуже сподобалось. Дуже сподобалась велика кількість туристів... я можу сказати, що Львів дає фору багатьом великим містам у Європі за насиченістю життя, за кількістю атракцій, концептуальних закладів, ідейних якихось кафе, ресторанів” (Олесь). Урешті, люди мають різні потреби і очікування щодо дозвілля в місті, дехто потребує радше домашнього відпочинку: “Чим старша людина, тим у неї обмежується коло людей… мені краще взяти собі пива додому і собі на кухні випити, чим проводити час в шумних компаніях” (Христина); “Найчастіше я відпочиваю вдома. Я дуже люблю побути вдома. Це для мене важливо, оскільки на роботі я дуже багато спілкуюсь з різними людьми й насправді це трохи виснажує, емоційно виснажує, бо в нас дуже різний контингент і важкувато буває. Я люблю читати, люблю просто погуляти по місту, навіть сам” (Андрій).

Як учасники і учасниці дослідження уявляють Львів і специфіку життя тут? Можемо виділити декілька ключових тенденцій. Перш за все, у місті є видимим вплив релігійної традиції, який значною мірою визначає ставлення до ЛГБТІ-людей. Про цю особливість Львова говорили найчастіше:

“У Львові конфлікт того, що ми дуже традиційне і консервативне місто, і немає якихось спроб врівноважити ці дві позиції, так, в нас є дві крайнощі” (Вікторія);

“Є у Львові, не знаю, чи ви це відчуваєте, бо приїжджі відчувають це, на собі відчуваю, тут є якийсь певний спрут, традиції, релігійність. Воно певним чином будь-яке середовище тримає у своїх лапках. Будь-хто боїться піти проти, будь-хто боїться сказати щось проти, відкрито сказати... Треба бути десь на межі. Треба казати свою позицію, але бути на межі” (Семен).

Присутність релігії у різних сферах публічного життя значною мірою визначає уяву про місто.

Людей приваблює візуальний образ Львова – Дана говорить, що ще в дитинстві приїжджала сюди на екскурсії і дуже хотіла тут навчатися: “Мені здавалося дуже таким якимось історичним, таким наповненим… До Львова тягнуло, швидше за все, напевно, цей такий історичний бекграунд”. Хоча збереження цієї історичної спадщини викликає у декого занепокоєння: “Центром не задоволена, тим, як він розвивається. І супер не задоволена тим, як зберігається історична спадщина в нас. Можу сказати, що на 90% не задоволена тими пластиковими вікнами” (Єва). Переїзд до Львова здебільшого пов'язаний з навчанням або з роботою – тобто місто має добрі освітні інституції та перспективи для працевлаштування. Ті, хто потрапили сюди з маленьких містечок, підкреслюють більшу диверсифікованість Львова, наявність тут різних моделей поведінки, різних подій і середовищ, відтак більшу свободу, щоб проявити себе:

“Коли ти приїжджаєш, наприклад, сюди, ти бачиш велику різницю по тому, що тут є дуже різні люди, так, чи зовнішньо як вони виглядають... По-перше, тут дуже багато всього різного відбувається, тут є різні моделі поведінки, які ти можеш бачити. В маленькому місті тебе всі знають, ти всіх знаєш. Ти більш закритий, так, мені здається… тут є набагато більше варіантів, чим зайнятись, куди піти, трішки тут вільніше, все-таки, порівнюючи з моїм містечком” (Вікторія).

Львів є досить зручним за своїм масштабом – на цьому аспекті особливо наголошували ті, хто свого часу обирали між варіантами проживання у різних містах. Тут оптимально поєднуються переваги міського життя (як-от інтенсивність різних заходів) і затишок невеликого міста:

“Львів – то ніби й місто, і центр великий, але я от у самому центрі живу, пройшовся від Короля Данила – і там вже тихо, затишно довкола, тільки сусіди матюкаються інколи та все. Ось таке я люблю! Жити треба спокійно, але щоб була можливість вийти і одразу потрапити в центр життя. У Львові це все дуже файно поєднано” (Семен);

“Я дуже ціную мати ось такі маленькі магазинчики на районі. Таке, коли ніби ти живеш в якомусь маленькому містечку чи селі і в вас там є кава і одна аптека і, не знаю, там ще щось. Таке саме і в мене зараз відбувається… Якщо говорити про такий сервіс, який ми собі навколо себе вибудовуємо, то мені дуже подобається” (Христина);

“Львів для мене дуже компактне і комфортне місто насправді. І, чесно, мені складно уявити себе в іншому місті. Хоч насправді є бажання десь пожити окремо, але, в той же час, в мені прокидається оцей от страх: а як я буду в тому місті? Тобто, зрештою в мене було бажання десь закордоном пожити, я такий думаю: так, як ти з мовою будеш?” (Ной).

Питання мови, яке згадує Ной, насправді фігурує як ключове обмеження щодо мобільності, проте ще однією перевагою Львова, яку називають оповідачі й оповідачки, є зручність зв'язку міста назовні – через залізницю та аеропорт. Транспортна розв'язка є важливою і для організації бізнесу, про що згадує Дана, і для відпочинку, і навіть надає можливість достатньо швидко організувати шлюб в Європі: “Задоволена теж авіасполученням, вважаю це великим плюсом Львова. Можна полетіти в Копенгаген і одружитись. Я можу це зробити зі Львова, мене розділяє три години польоту і тиждень в Копенгагені, щоб все це організувати” (Єва). Попри те, що таке партнерство не буде визнане в Україні, все одно є змога здійснити цю символічну дію.

У місті є велика концентрація різних подій та ініціатив, довкола яких можуть об'єднуватися люди з подібними цінностями: “У Львові, особливо зараз, дуже велика конкурентність заходів. Дуже багато подій відбуваються, і вони, в принципі, на фоні всієї України, мені так здається, що так було завжди, тобто, завжди у Львові було зосереджено дуже багато різних подій. Коли була потреба гуртуватися на основі сексуальної орієнтації, то люди гуртувалися, але потім ця потреба відпала, тому що людей стало надзвичайно багато довкола і можна було вже обирати людей за спільними інтересами, за спільними ідеями” (Оксана). З іншого боку, у сфері культури оповідачам та оповідачкам бракує сучасного мистецького центру та якісної клубної музики, яка не була би одноманітною. Олена в цьому сенсі порівнює Львів із Берліном, яким він був у минулому, проте наголошує на непередбачуваності та релігійному контексті міста. Врешті, ще одна особливість Львова, про яку згадує Вікторія, – це його середовищність і залежність кар'єри людини від її включеності в мережі поширення інформації:

“Дуже добрі роботи розбирають за якимось такими нетворкінгами, коли люди один одному передають і це відбувається в закритих способах, в закритих середовищах, і якщо ти в цьому середовищі є, то тобі пощастить почути про якусь таку вакансію, яка є цікавою… я собі якось краще уявляла ситуацію з пошуком роботи, аніж вона фактично є. Але якщо спілкуватись, тобто, якщо я, Вікторія з маленького містечка, так, і я не в жодній тусовці, то я відповідно не почую про якісь такі речі, які мені були б ближчі до душі” (Вікторія).

Якість життя у місті часто напряму залежить від матеріального становища людини – саме воно визначає, який стиль життя можна вести, які послуги і можливості є доступними у різних сферах, від транспорту до медицини. Ми познайомилися з учасниками і учасницями дослідження у попередньому розділі і знаємо, що вони представляють різні сфери діяльності, відтак вони мають різний дохід. Здебільшого це люди, кого за стилем життя, доходами та освітою можна зарахувати до “середнього класу”. Якщо йдеться про оповідачів і оповідачок у декаді 30-40 років, то вони мають найбільше певності: можуть вести здоровий спосіб життя, подорожувати, лікуватися у приватних клініках, інколи – відкладати кошти. Тарас розповідає про своє рішення піти з офісної роботи і почати власну справу: “У фінансовому контексті... коли тільки починав, був для мене трошки і стресовий період… І сьогодні я заробляю виключно цим собі на прожиття. Воно мені дозволяє подорожувати, винаймати житло, добре харчуватися і ходити на пиво з друзями. Я не скажу, що я там… супер-супер круто заробляю, тому що є, знову ж таки, до чого рости, але нема такого, щоб я собі зараз в чомусь відказав”. Христина мала досвід роботи в комерційній фірмі, але також зрозуміла, що не хоче працювати на когось. Вона пішла на нижчеоплачувану роботу, яка пропонувала їй більше можливостей для розвитку і більшу соціальну значимість. Питання заробітку у той момент було для неї не таким важливим:

“Потім пішло воно якесь таке спокійне адекватне дорослішання, з розумінням своїх потреб. І я розумію, що гроші важливі… гроші – це таке. Їх є більше, їх і більше хочеться, тому що змінюються твої запити до світу. Було би менше, стягувалося б на менше. Але точно, в мене нема оцього такого гоніння, що хай будуть, хай будуть, хай будуть гроші… В мене є по грошах два стани – вони або є, або їх нема. Я не буду ходити і нити, що їх нема, коли в мене, там, стоїть ничка. В мене грошей нема, коли вже немає своєї нички” (Христина).

Дехто для того, аби забезпечити достатній рівень життя, працює на кількох роботах, як це робить Андрій. У випадку Олеся основний дохід забезпечує його партнер, а Ольга з партнеркою ведуть окремі бюджети, але за потреби допомагають одна одній: “Якщо в когось щось закінчується, ми з цим дуже сильно допомагаємо один одному, підтримуємо і все класно”. Олена зізнається, що за останні півроку її прибутки від роботи дуже впали. Подібні тенденції помічає і Вікторія, і Оксана: “Зарплатня залишається такою ж, на трішечки збільшується, але вона не встигає збільшуватись настільки, як збільшуються ціни в магазинах, і ціни абсолютно не відповідні тому, скільки ми отримуємо, тому я думаю, що так, фактично ситуація змінюється на гірше” (Вікторія), “За останні роки три, можу вам сказати, що я почала працювати в три рази більше, але залишилась на рівні тому самому, який був. Це мене трішки дратує” (Оксана). Оповідачі й оповідачки у віці 20-30 років часто мають досвід підробітку у сфері послуг. Ной зізнається, що “от прямо наочно це от на собі відчув, на своїй шкурі, що дійсно, 8-годинний робочий день, він настільки вимотує, а особливо коли 8-годинний перетворюється плавно в 12-годинний”. Проте цю свою роботу він розглядає як тимчасову, і тим часом відкладає кошти на додаткову освіту та нову професію, де він матиме можливість заробітку, кар’єрного росту і розвитку. Тобто у групі ЛГБТІ-людей матеріальне становище є дуже різним і визначається як особистими траєкторіями людей, так і загальною економічною ситуацією в країні. Дуже важливим у контексті останнього є міркування Єви:

“Матеріально ми не є на належному рівні, в порівнянні з іншими країнами… Мене турбує навіть не мій матеріальний рівень, а мами, наприклад, яка ходить на звичайну роботу, і мене не задовольняє її рівень зарплати або пенсія мого тата. Відповідно, збільшується тиск на мене і брата, бо ми відчуваємо, що ми ті люди, які повинні забезпечити пенсію наших батьків, їхнє матеріальне становище зараз і в майбутньому... Я не задоволена тим, що є так багато бідних людей, які не можуть собі багато чого дозволити, і це на все впливає. Вони починають бути агресивними до інших. Так, можна говорити людям про цінності і про все, що хочеш, але якщо людина не має грошей, то які цінності будуть?” (Єва).

Що ж до забезпечення житлом, то серед наших оповідачів та оповідачок були ті, хто живе разом з батьками; ті, хто винаймає житло самостійно або разом з партнером чи партнеркою; врешті, ті, хто придбав собі квартиру. У першому випадку ключовим питанням було забезпечення власного приватного простору. Про другу ситуацію Семен говорить так: “Завжди є чого прагнути, але не відчуваю потреби мати своє житло... Я винаймав таке житло спартанське, що після того в мене є один мінус – квартирка дуже маленька. Там одна маленька кімнатка, але навіщо одній людині більше?”.

Елементарний обрахунок, який наводить Аделіна, показує, що придбати житло молодій людині практично неможливо: “Я зараз знімаю квартиру. Я віддаю там три-три з половиною-чотири тисячі на квартиру. Нехай в мене заробітна плата буде десять тисяч. Ну ніяк – ти по тисячі в місяць будеш відкладати, 500 тисяч ти коли назбираєш? Тобто для мене це нереально”. Дана розповідає про ситуацію, яка часом буває на ринку оренди житла: “От недавно знімала квартиру і тут раптом власнику навіть поза контрактом захотілося підняти оренду на дві тисячі гривень. Я така: "Добрий день". Одним словом, ніде ж не дінешся, треба змінювати житло”. Тобто ця розповідь ілюструє загальну проблему незахищеності орендарів житла, які у будь-який момент можуть змусити шукати нове помешкання. У випадку оренди квартири спільно зі своїм партнером чи партнеркою, Христина говорить про ситуацію так: “Найгірше в цьому всьому, що коли ви вдаєте двох подружок, які винаймають разом квартиру. А це реально найбільше пригнічує. Якщо це хороші стосунки і ваше щастя може перекрити оце і заглядання сусідів по вікнах, то типу окей”. Єва розповідає, що ніколи не мала проблем з пошуком житла з партнерками, на відміну від знайомих-чоловіків. На питання інтерв'єрки, чи дівчатам простіше знайти помешкання, вона відповідає: “Набагато. Всі розуміють, що жінки менше заробляють, можуть зрозуміти, чому вони мають жити разом. Тобто можна знайти логічні причини для цього”. Тезу Єви підтверджують Олесь і Юрій: “В нас є легенда, ми завжди розказуємо, що ми брати” (Олесь), “На роботі це ще важче було пояснити, що я так з студентом в однокімнатній квартирі, здаю койко-місце. Якось отак я пояснюю: "Поки він студент", хоча він зараз закінчує, і це ще важче буде. Просто "друг живе зі мною"” (Юрій). Юрій є власником цієї квартири, тому в його випадку радше йдеться про соціальний тиск і осуд.

Наявність житла і певність щодо того, що у тебе буде дах над головою в майбутньому, а також можливість вільно жити зі своїм партнером чи партнерокою є важливими складовими якості життя. Згідно з результатами моніторингу у 2019 році, мешканці і мешканки міста, говорячи про власне життя, більшою мірою задоволені житловими умовами (3,69 з 5 можливих) і матеріальним становищем (3,45), ніж рівнем доходів (3,01). Це можна пояснити тим, що багато людей є власниками нерухомості – 87% респондентів і респонденток. Показово, що у структурі витрат на оренду житла опитані в рамках моніторингу якості життя у Львові витрачають лише 4% (!) доходу, у той час як на продукти харчування – 37%, а на комунальні послуги – 21%. У нашому досліджені якості життя ЛГБТІ-людей було значно більше тих, хто орендує житло, у порівнянні з загальноміською вибіркою, відтак їхня структура витрат є іншою.

Кожне житло в той чи інший спосіб пов'язане з інфраструктурою міста – електромережами, тепло- і водо-постачанням. Майже три чверті опитаних у 2019 році в рамках моніторингу якості життя зазначили, що їхнє помешкання обслуговує комунальне підприємство. У наших інтерв'ю згадки про ЖКГ в основному відбувалися лише тоді, коли оповідачі чи оповідачки говорили про проблеми з водою чи опаленням: “Я прилетів з роботи та застав там не дуже приємну картину, бо всі ці зливні води перли просто на підлогу. Я викликав аварійну службу і я очікував їх три години. Мені сказали, що вже вони приїхати не можуть. Мало кого турбувало, що в мене там відбувається. Тому інколи це, звичайно, не дуже добре” (Андрій), “Я сиділа в пуховику на парах за партою і я писала, досі пам'ятаю: зошит, ручка і я пишу ручкою конспект. І я від того, що я воджу ручкою, в мене рука мерзне. Тобо було настільки холодно, що це просто жах. Тобто з приводу опалення, скажімо так, університетів” (Аделіна). Це загалом підтверджує тезу дослідників і дослідниць інфрастуктур, що мережі є невидимими, коли працюють, і їх помічають лише тоді, коли стаються несправності. Те, що згадки про ЖКГ майже не фігурувало в розмовах про якість життя ЛГБТІ-людей, вочевидь, вказує на те, що ця сфера є достатньо ефективною. Або, на відміну від наступної теми, проблема з ЖКГ є менш актуальною.

Моніторинг якості життя у Львові вже шостий рік поспіль показує тенденцію, що наданим сервісом у місті мешканці задоволені вище, ніж станом об’єктів та інфраструктури. Оцінка якості транспорту в місті посідає одну з найнижчих позицій. У своєму ставленні до переміщення у Львові ЛГБТІ-люди висловлюються так само – для них транспорт є проблемою номер один міста. Цю оцінку в різний спосіб артикулювали майже всі учасники і учасниці дослідження:

“Транспортна інфраструктура – це велика печаль, непозбувна бентега і все до купи… А чому я кажу печаль? Бо мені не особливо подобається їздити лицем в скло, на одній нозі, з правою рукою за лівим вухом, в кращому випадку, і якось обмацувати свої кишені на наявність інших рук і присутність моїх речей” (Оксана);

“Напевно, мене колапс транспортний дратує, бо я не маю свого транспорту, а користуюся громадським транспортом” (Сергій).

Найгірша ситуація з маршрутними таксі:

“Маршрутки – це ужас. Це адский ад” (Назар);

“Це зранку ці маршрутки – це просто нереально. То нереально навіть, не так по заповнюваності, як по їх стану, як по відношенню водіїв до особливо пенсіонерів... Це, напевно, першочергове, що б я робила, хоча, з другого боку, глобально ти і нічого не зробиш, тому що вулички вузенькі і ті, наприклад, ті самі корки. Можливо, звісно там за ремонт, техогляд, такого плану краще було взятися” (Аделіна).

Про вузькі вулиці так само говорить Олесь і пропонує як альтернативу – розвиток велосипедної інфраструктури: “Дуже вузькі вулиці, дуже важко пересуватися на чотирьох колесах. Велосипед – європейський підхід, велосипед – єдиний вихід з того всього. Тому що навіть якщо ти їдеш у трамваї, по смузі транспорту, яка має бути чистою, ви знаєте теж, як у Львові трамваї стоять у заторах, таке” (Олесь).

Так само, як і в опитуванні Інституту міста, ЛГБТІ-люди краще оцінюють електричний громадський транспорт: “Транспортна система – це дуже болюча точка. Я користуюсь, як і більшість, громадським транспортом, зазвичай трамваєм і тролейбусом… Мені краще пройтись пішки, ніж би я їхав автобусом. Тому я користуюсь частіше електротранспортом або таксі. Частіше трамваєм, я їх дуже люблю, подобаються мені ті трамваї львівські” (Андрій), “Тролейбусом я задоволена, він молодець” (Оксана); “Якщо обирати транспорт, то тільки трамвай або електротранспорт, решта вбиває місто” (Семен). Хоча, як стверджує Єва, надання послуг перевезення і розвиток транспортної мережі “в інших містах України набагато гірше. Загалом десь на 70% я задоволена, 30% треба покращувати”. Коли ж учасники дослідження порівнюють львівський громадський транспорт з європейським, то оцінка буде не на користь Львова.

Якщо наші оповідачі й оповідачки мають таку можливість, то вони намагаються ходити пішки: “Я транспортом користуюся дуже мало… зараз я живу у ближньому центрі, робота моя в центрі, тому для мене півгодини пройтися в офіс – це просто задоволення. Наша норма – вісім тисяч кроків в день має бути” (Христина), “Ходжу пішки. Тобто я собі вибудував, що мені від дому до центру йти 40 хв, тобто це не є багато… якщо я маю можливість і на це є така нагальна потреба – я візьму таксі собі. Тобто рідко беру, але беру” (Ной). Загалом, ходьба пішки є найпопулярнішим способом пересування містом, згідно з моніторингом якості життя у Львові – щодня або майже щодня пішки ходять 54% опитаних (для порівняння: маршрутними таксі щодня або майже щодня користуються 37% респондентів і респонденток, трамваями – 18%, а тролейбусами – 6%).

Наступна за важливістю тема, яка фігурувала в розповідях ЛГБТІ-людей – це екологія в місті. Загалом стан екології у Львові респонденти і респондентки моніторингу якості життя оцінили на 3,03 із 5. 71% (!) мешканців і мешканок, які взяли участь в опитуванні Інституту міста, стверджують, що сортують сміття, з них 31% кажуть, що робить це завжди. Автори і авторки звіту пропонують задля підвищення екопрактик серед львів’ян і львів’янок проводити інформаційну кампанію, адже рівень екологічної активності є низьким (2% брали участь у програмі Zero Waste, 4% – у акціях захисту природи), 69% не поінформовані про місця компостування органічних відходів. З ними погоджуються Дана і Оксана:

“У нас поодинокі навіть еко-активісти, які займаються такою якоюсь просвітницькою діяльністю. І я думаю, що це має насправді в нас шанс прижитися. Хоча знову ж таки, є багато цих консервативних людей. Я думаю, що це швидше така екофобія трохи. Бо все для людей, що нове, то їм треба ж розжувати чому це треба, чому це правильно і чому це має місце бути. Але я бачу тенденцію до хорошого” (Дана);

“Мені дуже подобається кількість еко-ініціатив, які зараз з’являються у Львові. Є люди, які щось сортують, є люди, які сортують коробки, є люди, які забирають сміття, є люди, які популяризують, знову ж таки звертаючись до того самого сортування сміття, які розказують про це лекції, та ці лекції дуже цікаві та потрібні, є люди, які взагалі роблять сюжети про те, чим нам загрожує пластик і так далі. Але це не про ситуацію в місті, це про окремих активістів і їхні ініціативи... І тому, з одного боку, я бачу дуже позитивні речі, які є приємними, я бачу, що в цьому напрямку місто рухається, але з іншого боку я бачу, що недостатньо інфокампанії проводиться” (Оксана).

Тобто обидві оповідачки наголошують на тому, що екологічний порядок денний є ініціативою радше групи ентузіастів і ентузіасток, а не системною роботою. Загалом же екологічною ситуацією в місті ЛГБТІ-люди здебільшого не задоволені. Вікторія пригадує, як моніторила якість повітря: “Інколи ця програма говорила, що це повітря досягає точки забрудненого. Я от думаю, що в нас про екологію не дуже взагалі хтось дбає”. Окремою темою є уже згадане сортування сміття:

“Викликає занепокоєння, особливо проблема зі сміття і з сортування сміття. Як на мене, це така наша дуже велика біда. По-перше, його не дуже вчасно вивозять особливо з центральних районів. Мені прикро йти та дивитися на завжди переповнені контейнери, якось дуже некрасиво і не дуже показово. І ніби є контейнери для сортування, але я так розумію, що сенсу в цьому ніякого немає, бо його все одно вивозять все разом” (Андрій);

“Наприклад, коли міняю фільтр на воду під краном, ми не п’ємо цю воду, але ми готуємо і фільтр цей я міняю дуже часто і я бачу, який в ньому є просто накип, якого кольору залишається фільтр і якої якості пропускається вода… Те, що з сортуванням. Теж велика проблема. І ми теж грішимо з не-сортуванням. У нас є періоди, що ми сортуємо, а є періоди, що ми забуваємо про сортування. Тому що, коли ти бачиш коли приїжджає одна машина, звалює все в баки, або ти сортовано все приносиш до смітників, а там просто робиться срач. Там, де пластики – змішані якісь відходи. От. Тому з екологією? Ну, в нас немає велетенських заводів, але рівень забрудненості нашого повітря не є найнижчий” (Христина).

Андрій і Христина вказують на одну і ту ж проблему – вони готові сортувати сміття, але бачать, що їхні індивідуальні зусилля системно нівелюються. Для вирішення проблем з екологією мало просвітницьких кампаній – потрібні також регулярні дії від тих, хто займається вивозом сміття. Люди мають бачити, що їхня активність приносить певний результат.

Від того, чим львів’яни і львів’янки не задоволені, перейдемо до того, що їм у місті подобається. Моніторинг якості життя у місті демонструє, що мешканці і мешканки задоволені умовами для проведення дозвілля (4,08 з 5). Учасниці і учасники нашого дослідження висловлюють подібні оцінки. Оксана каже, що місто в плані подій її влаштовує абсолютно, а різних заходів “іноді буває так багато, що аж забагато”. Андрій підкреслює, що у Львові достатньо велика кількість театрів, мистецьких галерей, музеїв, тож є чим зайнятися на вихідні. Аделіна говорить, що різних подій, і платних, і безкоштовних, є “до кольору, до вибору”, а у Семена складається враження, що він не встигає на все те цікаве, що відбувається.

Що ж до сфери послуг, то Вікторії здається, що вона десь на рівні європейському, особливо в тих закладах, які є відомим, які є популярними. Тобто, знову ж таки, туристичний профіль міста створює умови для розвитку ресторанного бізнесу і місць для проведення дозвілля:

“У жодному місті в Україні, навіть у Києві, я не бачив такої кількості обслуговуючого персоналу, наприклад, в кафе, які володіють, хоча б базово англійською мовою. У Львові це взагалі якось поставлено дуже, дуже вражає” (Олесь);

“Львів такий в тонусі, мені здається, в плані сфери обслуговування, тому що… дуже велика конкуренція в тих же закладах, да. І люди… Всі стараються максимально до себе клієнта притягнути і залишити в себе, тому в тому плані Львів мені подобається. Ті ж самі готелі, і хостели, і навіть заклади харчування от для мене "в топчику". Це круто. За це я люблю Львів. Тому що туристи пруть і пруть. І вони, напевне, бачать таки цей європейський сервіс тут. Мені так здається” (Тарас).

Багато хто з наших оповідачів і оповідачок можуть порівнювати Львів з іншими європейськими містами, як це робить Тарас, адже вони мали досвід подорожей і життя за кордоном. Наприклад, Семен каже, що жодне місто у світі не є для нього повністю комфортним:

“Я страшенно люблю Вроцлав, але він нудний, тут набагато веселіше. Я там жив місяць і це з моїх особистих спостережень. Життя там якесь дуже рівне, тут якось бурхливіше, цих моментів спонтанності мені у Вроцлаві бракує… Львів – це не виключення. Він кращий за Київ розмірами, наприклад, або доброзичливістю. Все одно тут частіше бачиш людей і так далі. Київ відкритіший в культурному плані, там більше є спільнот” (Семен).

Про більшу кількість і кращу наповненість культурних ініціатив у Львові порівняно з деякими німецькими містами говорить Дана (хоча, на її переконання, Львів значно програє інфраструктурно). Одна з важливих тем для порівняння – відкритість міст до ЛГБТІ-людей. Сергій вважає, що часом європейські міста дуже ідеалізуються: “Я не можу сказати, що закордоном все відкрито… і я не можу сказати, що я себе тут обмежую чимось”. Так само майже не змінював свою поведінку Юрій: “Ми не ходили за руки і не цілувались... Ні, ну бачили, що там частіше таке можна побачити. Але, в принципі, також досить рідко”. Молодші оповідачі та оповідачки частіше говорять про різницю у сприйнятті і більшу відкритість, яка панує в європейських міста. Коли інтерв'юер запитав Тараса, як він себе почуває в Європі, то у відповідь пролунало:

“Офігенно! Просто настільки офігенно, що я кожного разу, коли повертаюся з Європи до Львова, то в мене ще тиждень йде такого відходняка, знаєш? Чисто якогось... морального (сміється). Мені не хочеться нікуди виходити і так далі. Хоча я люблю Львів, я дуже люблю Львів. Мені подобається, особливо з кожним роком воно все більше і більше... я не знаю, продвинуте стає. Але все рівно. Але, знову ж таки, залежно яка Європа. Залежно куди, тобто якщо ми говоримо про Берлін: Та! Супер! Якщо ми говоримо про Голландію – бомба! Польща? Для мене Польща – це як перевалочний пункт, знаєш. Це типу коли ти прилетів в Варшаву там чи Краків, щоби сісти знову на літак і летіти кудись дальше. Іспанія – взагалі любовна любов… Немає так, що я приїхав в Європу і я там вже ходжу в рожевій спідниці, знаєш, і кажу: "Дивіться!" Ні. Я абсолютно так само себе там веду. Та… там мені подобається більше, тому що там є безліч всяких гей-барів, куди ти можеш піти, і ти знаєш, що там твоя публіка і ти собі, не знаю, замовив дрінк і сидиш. Ти знаєш, що там атмосфера вільна-класна. Ти знаєш, що ти там сидиш, з тобою люди знайомляться, ти з ними знайомишся… Я знаю, що там ніхто тебе не засуджує, по великому рахунку. Там тебе або підтримують, або всім пофіг” (Тарас).

Ця детальна відповідь ілюструє декілька моментів. По-перше, оповідач робить розрізнення між різними містами та країнами – Європа у його розумінні не є чимось однорідним. По-друге, він наголошує на тому, що не змінює власну поведінку. Нарешті, для нього важливою є наявність тих просторів, де можна спокійно і вільно проводити дозвілля. Йому не потрібно чути схвалення – достатньо просто байдужості від інших людей щодо його ідентичності. Особливо помітний контраст між українськими та європейськими містами, коли оповідачки порівнювали свій досвід прайдів. Вікторія ділиться своїми спостереженнями:

“Маю досвід двох прайдів, київського і мадридського, де тут через таку колону сорому нам доводилось пройти, дуже різні емоції відчуваючи і з великим страхом і опісля, бо було страшно і було настільки все дивно, що мені здається в моїй голові був маленький шок від того, що відбувається… ти ніби втратив контроль якийсь, просто спостерігаєш, так застигнувши... в Києві навіть водії нам казали: "Та у нас тут всякі збочення, ще щось відбувається, дороги перекриті", в такому ключі. А от в Мадриді: "Ви їдете на свято?" – питається водій. Тобто це міське свято, туди всі приходять і всі радіють. І це абсолютно нормально, тобто, чоловіки ходять, за руку тримаються... тобто там настільки вільно, що це просто нормально, це не потрібно нічого доказувати, пояснювати” (Вікторія).

Про досвід організації Фестивалю рівності в одному з українських міст пригадує Дана:

“Нас поліція звідти евакуювала. Я так ніколи не забуду той момент, що я от виходжу, попри мене так молоток пролітає. Знаєш, після того був складний час доходження до того – що ж таке, чому це відбувається? ... І в мене було просто питання до людей, яких я знала, кажу: "Поясни, що це таке, чому це відбувається, чому така агресія?" Коли якийсь чоловік з натовпу кидає в мене молоток тільки за те от, що він не сприймає те, що я по-іншому живу, аніж він собі це уявляє. Для мене це запитання було нібито людини, яка вчора народилась на світ” (Дана).

Ставлення до ЛГБТІ-людей проявляється у дуже різних формах – від звернень таксиста до учасниць прайду до ситуацій відкритого насильства. Так, перший Марш рівності у 2012 році було скасовано через можливість сутичок з його противниками. З 2015 року правозахисна хода на підтримку ЛГБТІ-людей проходить у Києві щорічно, попри регулярні погрози. Прайди є показовими у тому сенсі, що вони руйнують так звану “стратегію невидимості”. Отар Довженко в уже цитованій на початку цього розділу статті для Mistosite наводить таке її визначення: “готовність пересічних ЛГБТК-людей (не активістів) приховувати свою ідентичність і стосунки, задовольняючись комунікацією в інтернеті та ізольованих спільнотах, а також формальною недискримінацією в частині сфер життя”. Журналіст вважає, що така стратегія “у тривалій перспективі загрожує перетворити цю невидимість на норму для нейтральної частини суспільства”. І в просторі конкретного міста, і в контексті загального дискурсу про права людини публічні акції є важливими, адже вони долають цю невидимість. Ольга мріє, щоб колись щось подібне відбулося у Львові – поєднання Маршу рівності зі святковим парадом, який би піднімав важливі питання, але робив це у легкій формі:

“Мені здається, це треба робити щось масштабне і робити щось класне, все одно із шоу-програмою, щоб це було весело. По-перше, не називати "Марш рівності" і там "гей-парад". Це зовсім різне, Марш рівності – це коли є от там якась певна, що ми там хочемо якісь права і тому подібне. Гей-парад – це просто, щоб повеселити людей. І це треба, у Львові це треба якось поєднати, щоб це було з якимось посилом… Ми є просто люди, і ми там не вбиваємо, ми не педофіли, ми нормальні адекватні люди. І до нас треба ставитися адекватно... Щоб це було не темно, але й не радужно, таке щось посередині треба придумати, мені здається... І щоб вони (учасники) не кричали, щоб вони не були злі, а щоб грала музика, щоб це було весело… І не ходити біля церков” (Ольга).

Розповіді про Марш рівності відкривають ще одну з ключових тем для визначення якості життя, а саме тему безпеки. У Моніторингу якості життя у Львові рівень безпечності вдень оцінено на 4,04 із 5, а у вечірній час доби – на 2,89. Якщо узагальнити інформацію з інтерв’ю, то отримаємо схожий результат: найбільшу небезпеку люди відчувають вночі на безлюдній вулиці далеко від центру міста. Стереотипно як небезпечний район фігурує Левандівка: “Я абсолютно безпечно себе почуваю. Може, мені просто пощастило не жити на Левандівці… В нас і в будинку були такі, що вживали там різні наркотичні речовини на сходовій клітці. Для мене, як для дитини, це було якось не дуже приємно бачити, але агресії якоїсь від них я не бачив” (Андрій). Юрій зауважує, що одна з причин, чому він залишився жити у Львові – це почуття безпеки у місті, яке він пояснює через вплив церкви. Якщо говорити про небезпеку, яка не пов'язана зі статтю чи сексуальною орієнтацією, то дехто з учасників та учасниць дослідження пригадує ситуації з крадіжками на вулиці та грабунком житла, які довелося досвідчити. У цих випадках та в ситуаціях загострення конфліктів чи бійок зверталися за допомогою до поліції. Але загалом ситуацію в місті оцінюють як досить безпечну.

Якщо говорити про гендерно обумовлене насильство, то чоловіки частіше стикаються з агресією та ризиком стати жертвою побиття. Про це опосередковано дізнаємося з розповіді Олени: “Багато хлопців на перший погляд сприймають мене як хлопчика, було пару моментів, але все ок. Зазвичай вчасно бачать, що я дівчина або хтось… Щось там він агреснув і я не промовчу. Вони просто думали, що хлопчик, а коли бачать, що я дівчина, то він вибачився потім”. Тобто агресію до оповідачки проявляли через те, що сплутали її з чоловіком. Також показово, що самі оповідачі-чоловіки майже не говорять про вуличне насильство щодо себе, як до представників ЛГБТІ.

Жінки частіше почуваються більш вразливими через свою стать та зіштовхуються з проявами сексизму. Одна з оповідачок зізнається, що пережила спроби зґвалтування. Особливу небезпеку учасниці дослідження відчувають від чоловіків, які знаходяться в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння:

“Я завжди з собою ношу газовий балончик там в куртці... Я не відчуваю себе безпечно… вони (чоловіки) так ведуть, можливо, це по відношенню до жінок, дівчат. Вони себе ведуть занадто якось зверхньо. Тобто "я мужик, я пацан, я такий класний". Особливо коли випивший, то взагалі “море по колена”… До прикладу, те, що я йду за ручку (з дівчиною), було б ще плюс причина, щоб щось сказати” (Аделіна);

“Від п’яних мужиків (відчуваю небезпеку). Ми йшли з дівчиною раз біля Федорова на таксі сідати, а там чувак з чимось в руках, мені здалось, що то ніж. Він, можна сказати, поліз до неї, а я тоді теж була не в дуже сприятливому настрої, і агресивно щось йому сказала, захищалась, а дівчина мене стримувала. Ось такі випадки я б не хотіла мати. Але я розумію, що таке є у всіх містах, особливо ввечері” (Єва);

“Мені відомі випадки, коли до дівчат підходили кремезні хлопці та запитували про націю й орієнтацію. Просто так, на вулиці… Я знаю, що точно, абсолютно точно, є міста, в яких набагато страшніше... Вночі чоловік буде видаватися більш страшним, ніж жінка. Якщо я буду йти вулицею та поряд буде йти якась жінка, то я не буду відчувати небезпеки. Якщо буду йти я і біля мене якийсь чоловік, то я можу напружитися. Це логічно та абсолютно чітко пояснюється” (Оксана).

Також жінки частіше обмежують себе і вживають додаткових заходів безпеки, щоб уникнути небезпечних ситуацій:

“Я десь намагаюся маневрувати, і так, щоб бути все-таки в безпечних місцях. І, наприклад, я сама не буду, якщо є можливість, я знаю, що в якійсь там годині вулиця може бути не освітлена і щоб не йти пішки, я можу взяти таксі. Тобто в мене це спрацьовує такий, я створюю собі безпеку, уникаючи небезпеку” (Христина); “Я дуже безпечно себе поводжу, щоб не наражати на ситуації, які будуть небезпечними... Це означає багато обмежень себе, так” (Вікторія).

Погрози і насильство на ґрунті ненависті до ЛГБТІ-людей є ще одним фактором небезпеки, з яким зіткнулися наші оповідачі й оповідачки. Олесь каже, що намагається уникати конфліктів. Однак він пригадує досвід залякування від правих активістів через його участь у ЛГБТІ-організації: “Я тоді для себе зробив висновок, що у Львові дуже важко займатися такою маніфестною діяльністю, виходити на вулиці”. Дана, говорячи про підготовку подій, фіксує постійну тривогу: “Будь-який захід, от я планую, я завжди хвилююся: що пройде, як він пройде і чи хтось прийде на нього. Умовно кажучи, не просто відвідувачі і відвідувачки, а наші опоненти і опонентки… в якийсь момент, розумію, що бути постійно в страху, за своє життя в тому числі, це дуже низько”.

Не лише досвід активізму створює обмеження і хвилювання – неприємні емоції і переживання за власну безпеку виникають тоді, коли у людях підозрюють приналежність до ЛГБТІ:

“Нехай це буде якийсь клуб, і я не зможу себе поводити вільно – це точно. Тобто я точно стикнуся з якимись там поглядами, з якимись там судженнями… Тримати якусь дівчину за руку – до нас тоді точно підійдуть якісь хлопці, які сприймуть це як розвагу і будуть пропонувати свої послуги” (Вікторія);

“Було таке, коли, наприклад, незнайомі, коли я йшла з дівчиною за ручку, ще щось, могли щось там крикнути, щось там сказати. Я на ці вислови старалась не реагувати. Ну такого, щоб аж такого, то не було. До рукоприкладства не доходило. І в принципі абсолютно, якщо говорити, чи я відкрита? От загалом в громадянському суспільстві, то я можу йти за ручку, а цілуватися, наприклад, на людях – я ні. Я в принципі то не сприймаю в будь-якому вигляді, не залежно від того, що це чоловік і жінка, чи це дві дівчини, чи це два хлопці” (Аделіна).

Серед молодшого покоління також звучать голоси тих, хто бачить ситуацію радше позитивною: “Можливо, я помиляюся, можливо, я просто не помічаю цих якихось таких агресивних випадів в сторону ЛГБТ-людей у Львові. Але дійсно цього не бачу... Я бачу цих людей... вони ходять містом, спілкуються з людьми, тобто вони собі безпечно пересуваються, безпечно живуть, проживають і проводять своє дозвілля в цьому місті. Відповідно, в мене вже якраз на основі цього і формується така думка” (Ной). Хоча Ной і говорить про Львів як про досить безпечне місто, усе ж для нього прикладами дружніх до ЛГБТІ-людей міст в Україні є Київ, Дніпро і Одеса.

Окремою темою, яка стосується безпеки в місті, є тема безпеки онлайн, особливо коли вона може перейти в ситуації фізичного насильства. Ольга розповідає, що чула про випадки, коли знайомства онлайн використовували задля зустрічі і потім нападу: “І вони (геї) взагалі десь боялися ходити, виходити, і вони дуже це все скривали... Бо є ж така штука, що коли дві дєвочки – то це вроді-би естетично гарно, а коли два хлопці, то що це таке? От хлопцям, бучам (лесбійкам, що мають стереотипно маскулінну зовнішність і поведінку – Н.О.) і тим, які себе дуже активно показують,... їм досі там пишуть погрози, що вони їх знайдуть, що вони знають, де вони живуть і тому подібне”. Знову ж таки, про небезпеку для чоловіків частіше говорять жінки; можемо припустити, що це пов’язано з уявленнями про маскулінність в українському суспільстві, яку чоловіки інтеріоризують, відтак не дуже охоче говорять про ситуації насильства щодо себе.

Окрема причина для страху – аутинг онлайн, що може мати негативні наслідки для стосунків з близькими людьми і на роботі. Дехто з ЛГБТІ-людей намагається вести себе дуже обережно в онлайн-спілкуванні: “Якщо брати мої сторінки в інстаграмі або в фейсбуці, відкрито я там не показую своє особисте життя... Але мені шкода, бо це достатньо обмежує мене в прояві себе” (Андрій), дехто вважає, що індивідуальні сторінки – це особиста справа: “Якщо ми говоримо про реакцію людей на те, що я викладаю, то це їхня проблеми, а не моя. Вона може стати моєю проблемою, звичайно, то я буду намагатися її якось вирішити. Але тільки з огляду на те, що комусь щось не подобається чи ще щось, я не буду себе обмежувати” (Оксана); “В мене акаунти всюди відкриті, там є фотографії, де я з дівчиною, є фотографії навіть, де ми там цілуємось, або багато, де обнімаємось... Я не пишу там великими (літерами), що от, "я в стосунках з дівчиною", але я так само нічого не приховую і не було ніяких погроз. Були тільки там різні там пропозиції: "може, ми б зустрілися" або там "ти мені подобаєшся", таке різне. Це от від чоловіків було” (Ольга).

На основі наших інтерв'ю можемо зробити висновок про те, що жінки здебільшого ставляться до своїх сторінок у соцмережах більш відкрито. Ставлення онлайн загалом є дзеркальним щодо ставлення оффлайн: “Дівчата будуть виглядати: "Як весело, це весело". Тобто це настільки несерйозно, що це аж весело і це обов’язково буде причиною, щоб пофліртувати. В нас є ось ця токсична маскулінність. Якщо два чоловіка беруть себе за ручку, чи якось себе поводять відповідно, то обов’язково якийсь інший чоловік захоче ствердитись і показати, що справжній мужик, мабуть, виглядає так” (Вікторія). Тобто в обох випадках йдеться про зневагу над ідентичністю іншої людини, тільки у випадку жінок вона поєднується зі сексуальними домаганнями, а у випадку чоловіків – з фізичним насильством.

Саме досвіди сексизму стали на заваді одній з учасниць нашого дослідження, коли вона вирішила ходити в тренажерний зал – там постійно відчувала себе об'єктом для оцінок. Відтак, від теми безпеки переходимо до ще однієї складової якості життя – практик піклування про себе і охорони здоров'я. Можливість вести здоровий спосіб життя часто залежить від матеріального стану людини. Проте є практики, які доступні усім без винятку: майже 95% (!) респондентів і респонденток, опитаних в рамках дослідження якості життя у Львові, щодня гуляють на свіжому повітрі, ще 75% робили щодня ранкові вправи. ЛГБТІ-люди так само долучаються до цих активностей:

“Спати не ляжу без присідань, без гімнастики. В мене зранку і ввечері розтяжка, гімнастика. В льотну погоду, то це кілометри на велосипеді. Взимку ходжу пішки багато. 10 тисяч кроків на день — це обов’язково... Якщо є сходи та ліфт, то я піду сходами, це вже хто як вибере. Але якщо в мене буде важка сумка, то я поїду ліфтом і це вже питання зручності. Краще зайвий раз пройтися, ніж дві зупинки їхати на трамваї” (Семен),

“Я люблю бігати, але я бігаю частіше в теплу пору... Біг мене дуже заспокоює. Я люблю пробігти 5-6 кілометрів по парку. Це дійсно так добряче чистить голову від якихось думок” (Андрій).

Проте сам Андрій не може сказати, що веде дуже здоровий спосіб життя: “Вчора вночі я з’їв відбивну, о другій ночі, тому у мене спосіб життя не дуже здоровий. Я займаюсь бігом, але це не для того щоб підтримувати своє здоров’я, це через те, що мені легше коли я бігаю, мене це заспокоює”. Про усвідомлення важливості власного здоров'я розповідає Христина: “Я раніше взагалі не піклувалася про себе. В мене було це таке: працюємо, працюємо, температура 38 і 39, нічого… робота змінюється, а здоров’я твоє завжди з тобою... Ми зараз на здоровому харчуванні такому усвідомленому… Плюс, у мене є двічі, двічі спорт, тренування, у нас є два велосипеди”. Оповідачі та оповідачки також згадують про відповідальне харчування, дехто відмовився від м’яса, не палить і обмежує вживання алкоголю:

“Стараюсь харчуватися нормально, стараюсь спати нормально” (Олесь);

“Я дуже вчитуюсь в склад їжі, яку я завжди буду їсти, намагаюсь відмовлятись від такого junk-food, від непотрібної їжі. Це теж піклування про здоров’я. Вочевидь, я піклуюсь про свою гігієну. Я такий трішки маю тривожний характер, в мене аптечка майже така велика, як книжкова полиця, там є все” (Вікторія);

“Гіпотетично стараюсь правильно харчуватися, стараюсь пити достатню кількість води… в мене тато каже: "Зуби бережи і очі. Тому що зуби дорогі, а очі – важко виправити"... Тому і окуляри собі від комп'ютера купила, бо на роботі за комп'ютером сиділа весь час. Стараєшся робити, щоб все було добре з тим організмом. Так, психічне здоров'я і фізичне, воно корелює дуже. Має бути якийсь баланс між тим” (Аделіна).

Тобто і Аделіна, і Андрій наголошують на зв'язку між психічним і фізичним станом людини, і для повноцінного життя потрібно зберігати і перше, і друге.
Якщо поглянемо на результати Моніторингу якості життя, то мешканці і мешканки Львова задоволені власним здоров’ям на 3,65 із 5. Протягом 2019 року 74% опитаних львів’ян і львів’янок звертались до комунальних медичних закладів. Кожен з десяти пунктів у переліку медичних послуг, які надають комунальні і приватні заклади (наприклад, кваліфікація персоналу, стан будівлі, час очікування, привітність), був оцінений краще у випадку приватних інституцій. Такий самий результат ми отримали і в нашому дослідженні – ЛГБТІ-люди краще оцінюють приватні клініки і, коли мають можливість, то звертаються саме до них:

“Ти маєш на увазі медицину взагалі? Це жахливо (сміється). Я, слава Богу, такий з здоровіших людей і періодично перевіряюся, та в плані навіть банальної здачі аналізу типу на цукор, знаєш, і так далі… Перед тим, як кудись йти, я читаю відгуки. Тому тут… Є одна приватна клініка, в якій я часто обстежую те чи інше. Навіть там до кардіолога я ходив туди. От. Державні установи я просто виключаю” (Назар);

“Записалася до державної сімейної лікарки, але я точно її зміню, бо вона мені не підходить. Якщо я приходжу до лікарки на прийом, а вона сама хвора, але мене приймає… Ти розумієш, що ти розносиш інфекцію? Напевно, буду записуватись в приватну клініку, там теж є можливість, щоб держава компенсувала певні огляди… Загалом з точки зору матеріального забезпечення в нас погано, з точки зору відсотку лікарів, які є професіоналами, – теж погано, але якщо ти маєш знайомих лікарів, в тебе все добре, можеш все полікувати” (Єва);

“Я в державні (клініки) не ходжу. Не ходжу, тому що мала досвід неодноразово в державних. І я просто розумію, що я краще заплачу гроші і мене адекватно, скажу так, нададуть якісь послуги мені. До мене будуть адекватно ставитися, я не буду стояти в тих кілометрових чергах, сваритись хто перший, хто другий. Я більш згідна дати, наприклад, кошти щоб було все о'кей, щоб не псувати собі настрій, ніж йти в державну… В державних я була, що можу сказати, в стоматології. Скажімо так, послуги були більш-менш адекватні, але ставлення – ні” (Аделіна).

Загалом, оповідачі та оповідачки вказують на поганий стан матеріального забезпечення, брак ліків, зневажливе ставлення від персоналу у міських лікарнях: “Насправді, сумно, тому що в нас є дуже великі проблеми в медицині Львова... дуже мала кількість розхідних матеріалів, медикаментів і це все кидається на пацієнта, покупка цього… Палати на шість-сім людей з санвузлами абсолютно не пристосованими для людей, які мають обмежені функції, які не можуть рухатися нормально. Це дуже тяжко. Я на місці пацієнта себе боюсь уявити, чесно кажучи” (Андрій). Загальною проблемою також є те, що серед людей немає практики регулярно піклуватися про здоров'я, а не тільки тоді, коли уже трапилося якесь захворювання: “Ти йдеш до лікаря, коли тобі вже треба відрізати ногу, а не коли ти просто хочеш знати, чи тобі через 10 років не прийдеться цю ногу відрізати. Якась превентивна медицина, навіть якийсь банальний медогляд. То стосується загалом нашої якоїсь такої системи медичної, а не в місті, так, але зазвичай з тобою має щось бути не так, щоб ти прийшов до лікаря. Бо інакше, лікарі не дуже розуміють, чого ти прийшов, так?” (Вікторія). Тож існує замкнуте коло, в якому обертаються і пацієнти, які чекають до останнього, і лікарі, які не звикли працювати зі здоровими людьми.

ЛГБТІ-люди зазвичай не бачать потреби у розголошення лікарям власної ідентичності, особливо коли йдеться про огляд в терапевта чи лікування в окуліста або стоматолога: “Якщо в мене болить горло – то те, що я гей, немає ніякого відношення” (Ігор). Старші оповідачі й оповідачки досить спокійно ставляться до особистих питань від лікарів: “Коли приходиш до лікаря, проходиш медогляд, перша фраза: "Ви одружені?" "Ні". "Тоді вам треба пройти аналізи там на венеричні хвороби. Чи Ви маєте постійного партнера?" І тому подібне. Тобто, це трапляється. Все окей – пішов, воно не зашкодить... "У Вас все добре" і пішов дальше” (Сергій); “Останній раз ходила до гінеколога і вона питає: "Народжувала чи не народжувала? Полове життя ведете?" Она спрашивает, а я отвечаю. Если она говорит, что нужно было бы родить, то я отвечаю: "Ну, да". На цьому все. Задает обычный вопрос и я отвечаю как есть. Она не уточняла, с кем я сплю. Если бы она спросила, то мне не проблема сказать. Если я ей сказала, то не факт, что она бы мне на это что-то сказала. Ничего не происходит. Все ок. Может, люди ищут какой то подвох в этом вопросе? По-разному можна вопросы воспринимать” (Олена). Для молодших учасників і учасниць дослідження такі запитання частіше викликають неприйняття. Важливим моментом є розрізнення між тим, коли питання лікаря є важливим для подальшого лікування, і тим, коли воно є порушенням етики спілкування:

“Були лікарі, які, мало того, що задавали дуже дивні питання, могли давати мені конкретні вказівки, як я можу вирішувати ті чи інші, на їхню думку, проблеми. Для мене це неіснуючі речі були, але вони так собі чомусь вирішили. Проблема, яку я бачила дуже часто, то це порушення етики. Не медичної – людської... Натомість, якщо пройти всі ці кола, то можна знайти дуже кльових фахівців і фахівчинь, які прекрасно працюють. У Львові є такі, які надзвичайно розумні та талановиті, етичні. Власне, для представників ЛГБТ-спільноти це буває дуже часто вирішальним фактором, щоб люди не оцінювали, не влазили в їхні особисті речі та не давали непроханих порад або співчувань” (Оксана).

Існують також конкретні обмеження, з якими стикаються ЛГБТІ-люди. Серед них є те, що геї не можуть здавати кров, адже вони є потенційно в групі ризику ВІЛ, СНІДу та інших захворювань, що передаються статевим шляхом. Хоча, як стверджує Семен, ніщо не заважає зробити тести і перевірити, чи хворою є людина. Учасники і учасниці дослідження говорять, що регулярно проходять тестування на ВІЛ, гепатит, сифіліс: “Раз у три місяці – стабільно. При тому, може, навіть частіше, при тому, що в мене тільки один партнер. Я партнерів не змінюю, сподіваюсь, моя партнерка тоже партнерів не змінює. Ми разом ходимо... Ми разом підемо перевірятися на ВІЛ, на СНІД, аби я була впевнена в ній, а вона була впевнена в мені” (Ольга), “Ненавиджу медичні заклади, але ходжу. Я, по-перше, регулярно здаю тести на ВІЛ та інші інфекції. По-друге, я регулярно проходжу медогляд там якийсь такий, але не особливо люблю це робити” (Назар). Один учасник дослідження віддає перевагу тестуванню в Києві, адже не до кінця довіряє конфіденційності, яку забезпечують львівські заклади, проте більшість проходить перевірку у Львові.

Окрема тема в рамках медицини, яка викликала сильні емоції в оповідачок різного віку, стосувалася гінекології. Здебільшого досвіди були негативні: “Тема гінекології в Україні – це каральна медицина. Інакше тут не скажеш. Тому що в нас люди, вони (лікарі) не готові до такого підходу. Не все лікують, наприклад, взаємини статеві з чоловіком в гінекології. Але для них це так. Розумієш? … Немає френдлі-гінекологів і гінекологинь, на жаль. В Києві так точно є кілька хороших спеціалістів і спеціалісток, а я дуже сподіваюся, що цей проект буде мати продовження у Львові” (Дана); “Я нещодавно була в гінеколога, так, тобто мені все одно доводиться брехати (про стосунки)... я би хотіла знати, я знаю, що є дружній лікар у нас десь тут, але лікар, до якого я ходжу вже дуже тривалий час, він, я не можу з ним бути відверта” (Вікторія); “По-перше, вони тобі там починають говорити багато різного. І, по-друге, навіть оця проблема з тим, що в тебе партнер – дівчина, одразу таке: "Значить, в тебе куча болячок". І це я навіть зустрічала в приватних, хоча гінекологи – це мають бути люди, які мають взагалі бути самі толерантні” (Ольга). Для ЛГБТК-людей програма дружніх лікарів є надзвичайно важливою, особливо якщо йдеться про гінекологію.

На початку цього розділу ми згадували про всеукраїнське дослідження групи “Рейтинг”, яке стосувалося ставлення громадян до органів місцевого самоврядування та надання комунальних послуг. У випадку Львова досвід співпраці з міською владою оцінено краще, ніж в середньому по країні. З переліку різних взаємодій, найбільше львів'яни і львів'янки задоволені ставленням службовців до них, а найменше – якістю отриманих послуг. Це перегукується з оцінкою Вікторії: “Я думаю, що міська влада досить так контактує з людьми, вона їх чує, тобто вона їх слухає, але не завжди чує”. Учасники і учасниці нашого дослідження мали різний досвід співпраці львівським муніципалітетом. Позитивно оцінюють співпрацю з Центрами надання адміністративних послуг: “Це було десь за 12 хвилин, без жодних черг. Я записався електронно, прийшов в назначений час, мене прийняли та все було гуд” (Андрій). Зміни на краще також помічає Оксана: “Як показує практика, на гаслах він (Львів) дуже відкритий, а не на гаслах, на жаль, не дуже… Рівень довіри був не те, що нуль, а десь там в мінусах. За останній час ситуація змінилася... Люди почали краще реагувати” (Оксана). Про різницю між гаслами і реальними справами говорить і Христина. Загалом, вона підтримує декларативні наміри, що звучать на офіційному рівні, але, на її думку, владі бракує дій, які б ці наміри підтримували:

“Влада, багато речей, мені здається, є оце напоказ. Давайте підпишемо десять меморандумів, підпишемо про те, що ми екологічне місто, що ми місто культури, що ми місто мистецтва, ми п’яте-десяте, бо підтримуємо всі ініціативи. Дуже часто в оцьому формальному підтримуванні всіх ініціатив, там, по 20000 гривень, чи по 50000 гривень, тобто це не йдеться про якісь системні зміни, це йдеться про кількісні показники проектів в місті… Але в порівнянні з іншими містами, ти можеш висловити свою думку, але немає стовідсоткової впевненості, що тебе почують, навіть, якщо твоя думка притомна і адекватна” (Христина).

Повернемося до Моніторингу якості життя у Львові, який проводить Інститут Міста. Якщо говорити про можливості, які створені у місті, то умовами для здобуття освіти у Львові задоволені на 3,93 (із 5 можливих), а умовами для сімейного життя – на 3,95. Мешканці і мешканки потребують кращих умов для ведення бізнесу (3,25) і професійної реалізації (3,53). У випадку ЛГБТІ-людей умов для відкритого сімейного життя немає ні у Львові, ні загалом в Україні. Стаття 51 Конституції України визначає шлюб як добровільний союз між чоловіком і жінкою; одностатевим парам заборонено усиновлення (згідно з п. 211 Сімейного кодексу України), у той час як самотні особи, які є громадянами України незалежно від сексуальної орієнтації, можуть це робити.

Неможливість оформити цивільне партнерство є одним з головних правових обмежень, про які говорять ЛГБТІ-люди. Воно відображається на плануванні життя і, відтак, його якості:

“Я би хотіла мати відповіді, мабуть, від влади, бо вони можуть якусь законодавчу рамку надавати про те, що я тут можу мати сім’ю. Я можу мати тут плани. Бо тут дуже важко вибудовувати якусь довготривалішу візію, перспективу, бо тобі не дають шанс” (Вікторія);

“Впевненості в наступному дні я не бачу абсолютно… через 30-40 (років) ми можемо говорити хоча б про партнерства, не про шлюби ЛГБТ, про якесь більш адекватне ставлення” (Аделіна);

“Я знаю людей, які вже по 20, по 30 років разом і вони просто не знають, що їм робити і як їм бути дальше. Деякі просто оформлюють спільне майно відразу, щоб себе захистити якось, тобто якісь колізії” (Сергій);

“Я вважаю, що дискримінована суспільством. Не можу укласти цивільне партнерство, якщо захочу, не те, що шлюб. Мені треба вигадувати щось, іти до юриста. Якщо у нас будуть діти, я взагалі не знаю, що з цим робити. Це дуже складно. Як в дитини буде по-батькові, чи може вона його не мати? Купа питань виникає, розумієш? Що буде з дитиною в садочку, в школі?” (Єва).

Сергій розповідає про прагматичні стратегії – оформлення спільної власності на майно, які є спробою вписатися у наявну юридичну рамку. Проте, окрім юридичної рамки, існує ще низка неформальних норм (те ж використання по-батькові, про яке згадує Єва), які існують у повсякденні. Не кажучи уже про соціальні очікування і потенційний тиск, з яким можуть зіштовхнутися не лише ЛГБТІ-люди, а також їхні потенційні вихованці і вихованки.

Серед тих, з ким ми проводили інтерв'ю, були і ті, для кого факт визнання їхнього партнерства не є важливим: “Я не бачу в цьому якоїсь необхідності такої, от натурали ставлять собі штамп в паспорті, розписуються і всяка фігня, а от геї мають робити так само. Ну реально, для чого? Як на мене, якщо я зустрів цю людину і мені класно, і я проживу з нею там 10-15 років... особисто для мене воно абсолютно не грає жодної ролі” (Тарас), проте здебільшого оповідачі й оповідачки розглядали цивільні партнерства в контексті спільних майнових прав, спадкування, ситуацій у медицині (наприклад, присутність поряд з близькою людиною у реанімації) і можливостей разом виховувати дітей. Загалом, ЛГБТІ-люди підкреслюють, що не хочуть мати якихось особливих прав чи привілеїв, а лише ті права, які мають інші люди:

“"Через то, що я є такий – ви мені вже щось зобов’язані", – от цього я не сприймаю ніколи. Тобто ти не повинен, будучи таким, вимагати від інших якогось іншого ставлення. Ти такий самий на роботі, ти такий самий в діяльності, тобто це нормально” (Сергій);

“Я б навіть хотіла, щоб була така активістська група, яка приєдналась б до всеукраїнського руху, і скажуть: "Кому, як не нам у Львові, які так люблять сім’ї, з галицьких родин? Сім’я – це наша традиція". Щоб не просто на словах, а на ділі... Я теж за сімейні цінності, просто я вважаю, що сім’я – це ширше поняття” (Єва).

Зміни в одному місті складно реалізувати за відсутності змін в країні. Учасники і учасниці нашого дослідження мають різні політичні погляди і проявляють різну активність у політичному та громадському житті: від цілковитої байдужості до досвідів участі у протестах. Так само вони по-різному оцінюють власну можливість бути агентами змін. З одного боку, присутня апатія і зневіра:

“Зараз в політиці відбувається багато такого, на що ми вплинути не дуже можемо… Але на цей момент в мене таке відчуття, трошки безвихідь” (Андрій);

“Зневіра в їх (політиків) рішеннях, зневіра в тому, що щось стане краще… я люблю Україну, я хочу лишатися в Україні, я не хочу переїжджати зі Львова. Хочу жити, народжувати дітей, створювати сім’ю і тому подібне хочу у Львові, але я розумію, що з політикою такого не вийде і, по суті, воно що було, то і буде. Просто будуть мінятися ціни і мода, і все” (Ольга).

Частина інтерв'ю проходила тоді, коли у Верховній Раді було створене депутатське об'єднання “Цінності. Гідність. Сім'я”, тож учасники й учасниці дослідження реагували на конкретну політичну ситуацію. З іншого боку, звучать голоси тих, хто впевнений у можливості змін. Єва постійно відчуває, що від неї щось залежить, а Дана вірить у силу громадського сектору:

“Якогось такого світла в кінці тунелю я наразі не бачу за саме ось представниками і представницями влади. Майбутнє, воно однозначно є за громадськими активістами і активістками, за громадськими організаціями, які працюють з міжнародними організаціями. Тобто я вбачаю вплив швидше міжнародного якогось права на українську владу, аніж те, що вони одного разу такі прийдуть самі до того, що треба бути толерантним. Вони не прийдуть до цього… В нас є якісь такі інституції, як уповноважені з прав людини і тому подібне, які працюють в цих напрямках, є якісь діалоги між владою і громадським сектором. Але цього не достатньо. Такі масштабні речі, як, там, прайд, наприклад, вони насправді зараз показують не владі, а суспільству, що там є, наприклад, нормальним і не повинно викликати якихось таких страхів і тому подібне” (Дана).

Дві тези, які звучать у цій цитаті, лунають і в інших інтерв'ю. Перша – це вплив міжнародної рамки. І він стосується не лише організацій, які працюють із владою, а й повсякденних досвідів людей, що подорожують або певний час живуть за кордоном – вони, як вважають наші оповідачі й оповідачки, стають більш відкритими до ЛГБТІ-людей. Друга теза стосується прайду як символічної дії, що робить видимою ЛГБТІ-людей, про що уже йшлося вище. Тобто певні політичні зміни можливі тоді, коли рух відбувається і згори донизу (поява відповідного законодавства, вплив міжнародних інституцій і прийнятих ними документів), і знизу догори (щоденні практики людей):

“Мені здається, що поки в людей десь там не перемкнеться – прибери за собакою, не харкай на вулиці, донеси до смітника – будь-які зміни зверху нічого не дадуть. І те саме, наприклад, якщо би зверху була установка "давайте легалізуємо одностатеві партнерства чи шлюби" і окей – на папері би зробили це все. Але без якихось просвітницьких штук, щоб якісь там віруси свідомості зародилися, це все недієве” (Христина).

Окрім політичної рамки, на ставлення до ЛГБТІ-людей також впливає релігійний дискурс. Багато з тих, хто взяли участь у нашому дослідженні, наголошують на тому, що мали серйозні внутрішні конфлікти і дилеми через власну сексуальну ідентичність, яка в релігійній традиції означена як гріх:

“Пам’ятаю, я тоді, як почав розуміти, що мені подобаються хлопці, що це з розряду важких гріхів, все... В мене було відчуття, що можливості мені попасти, скажімо, в якесь світліше місце – чи то рай, чи просто місце для світлих душ, тобто що в мене не буде тої можливості, тобто от так. Воно дійсно мене постійно пригнічувало” (Ной);

“Мене виховали так, що за замовчуванням в нашій сім’ї була релігія... Це було якраз і таким каменем спотикання, який не давав мені знайти спокій в собі, бо дуже важко бути з думкою, що ти вже за замовчуванням будеш покараний... Ніхто зі мною не хотів поговорити так, як би я хотіла поговорити. Мені зразу ставили вирок… Тобто церква як інституція не рада мені, принаймні вона так каже мені. Може, якби це була церква Папи Римського Франциска, то все би було по-іншому” (Вікторія).

Для тих, хто походить з релігійних родин, розуміння власної сексуальності було ще більш травматичним, а офіційна позиція православної і греко-католицької церков щодо ЛГБТІ-людей змусила багатьох визнати себе агностиками або атеїстками. Під час духовних пошуків дехто з учасниць дослідження в молодому віці мали досвід залучення в протестантизм. Також для тих, хто потребує церкви як спільноти, дуже бракує відкритого релігійного середовища, яке би їх прийняло.

Щодо віросповідання, то частина наших оповідачів і оповідачок говорять про те, що вони є віруючими, але не практикують релігію через позицію церкви щодо їхньої ідентичності. Ситуацію у Львові деякі ЛГБТІ-люди окреслюють як таку, де церква має дуже помітний голос: “В нас церква має достатньо сильний вплив, як на суспільство, так і на політику. Я не впевнений, що це дуже добре, оскільки, як правило, церква і держава мають бути відокремлені, тому що це справа кожної людини” (Андрій), “Щоб міська влада усвідомлювала, що вона є світська держава і світське місто, а не релігійне місто, і з всіма треба рахуватися, але просто релігійні інтереси не виставляти на перший план” (Христина). Якщо ж якийсь політичний діяч чи діячка висловлюється на підтримку ЛГБТІ, то він чи вона ризикує втратити свій електорат, вважає оповідачка.

Особливо емоційно учасниці нашого дослідження реагують на ситуації, коли релігійні лідери висловлюються щодо ЛГБТІ-людей: “Коли я читаю в пресі, що якась відома духовна особа говорить про те, що таких людей, як я, треба палити, то я починаю дуже не любити цю духовну особу і дуже не любити церкву, яка це дозволяє... Якщо ви такі релігійні, то любіть світ, любить людей, будь ласка” (Оксана). Крім цього, оповідачі й оповідачки зауважують, що у Львові багато релігійних практик робляться радше на показ і люди в своєму повсякденні не завжди слідують церковним заповідям: “Львів – дуже релігійне, або псевдо-релігійне, або псевдо-показово-релігійне” (Сергій); “Кошмар і ужас, коли люди ходять до церкви і показують всю свою святість, а потім за її межами витворяють таке, що ти розумієш: "Де? Де та твоя святість?". От я не розумію цього. Оцих двулічних людей, які типу: "Це ж Боженька пробачить"” (Тарас). Врешті, позицію багатьох можна підсумувати цитатою з інтерв'ю з Аделіною: “Я не кажу пропагувати гомосуксуалізм в церкві, ні. А просто говорити, що це таке є. О'кей. І мені здається, що це б змінило ставлення. Хоча, мені здається, західна Україна, вона більш віруюча… Мені здається, що так як би церкви більш до того ставились адекватно, то люди то сприймали би краще”.

Отож, у цьому розділі ми обговорили те, які є можливості для реалізації ЛГБТІ-людей у різних сферах життя міста – від медицини до політики, від безпеки до екології, від матеріальних умов до релігії. Ми також поглянули на цю групу в ширшому контексті міста і побачили, що, за винятком свободи проявити власну ідентичності, можливості створити сім’ю чи відчувати себе частиною церковної спільноти, ці люди оцінюють своє життя у Львові так само, як й інші містяни та містянки. Вони так само скаржаться на транспорт, радіють великій кількості культурних подій, відчувають більшу небезпеку вночі, намагаються вести здоровий спосіб життя, краще оцінюють приватну медицину, переймаються через оренду житла і шукають роботу, яка би запезпечила їм достойний рівень життя. Як і решта містян і містянок, вони відрізняються між собою за рівнем доходів і матеріальним станом, за потребами і стилями життя, за політичними поглядами і релігійними переконаннями. ЛГБТІ-люди так само потребують певності і хочуть планувати своє життя. Відтак, перейдімо до завершального розділу цього звіту, який має на меті окреслити перспективи на майбутнє і кращі практики задля підвищення якості життя ЛГБТІ-людей у Львові.

 

Розділ 3. Майбутнє і можливості

Ідея нашого дослідження полягала в тому, щоб поглянути на якість життя ЛГБТІ-людей у хронологічній перспективі. Перший розділ знайомив вас із оповідачами й оповідачками, тобто розповідав більше про їхнє минуле. Другий розділ стосувався їхнього теперішнього повсякдення в місті Львові. Тож третій і заключний розділ говоритиме більше про майбутнє – про плани, мрії і можливості, які дозволять покращити якість життя ЛГБТІ-людей. Так само, як тема очікувань і сподівань підсумовувала наші інтерв’ю, вона ж і завершує цей звіт.

Говорячи про родинні ситуації учасників і учасниць дослідження, ми хотіли зрозуміти, які оптимальні моделі стосунків хотіли би будувати ЛГБТІ-люди. Через тиск і завищені очікування з боку батьків, декому з наших оповідачок у дорослому віці важко ділитися своїми проблемами і просити про допомогу, тому для них було би важливо навчити своїх дітей говорити “ні” і ділитися своїми переживаннями. Для декого у першу чергу важливо побудувати стосунки довіри і відвертості, коли спілкування з батьками приносить радість і підтримку. Христина каже, що у власній сім’ї вона би насамперед хвалила і помічала найменші перемоги. Для Оксани “родина – це люди, які близькі мені, які допомагають один одному, які намагаються бути опорою один для одного і які є надійні один для одного… На якісь ролі я б не розподіляла, мабуть”. Модель, яку вона пропонує, будується на егалітарності, тобто рівному доступі до матеріальних благ і можливостей для самореалізації в усіх членів сім’ї.

Ті учасники і учасниці дослідження, які б хотіли виховувати дітей (адже дітей у своєму житті уявляють далеко не всі і дехто з учасників дослідження також каже, що поки би не хотів, щоби ЛГБТІ-пари виховували дітей), наголошують на тому, що це можливо лише в тому суспільстві, яке є відкритим до дітей одностатевих батьків: “Хочу мати чоловіка, хочу мати дітей, але для початку я хочу побудувати суспільство, яке буде толерантним до мене і моїх дітей, які не будуть обіжати мою дитину через те, що в нього два батька. Ну, якщо це буде Україна. Якщо це буде закордоном, да, хочу, звісно, сім’я, мати дитину – це ж так круто... Я хочу жити десь, в якомусь дуже мальовничому куточку, мати свою навіть не квартиру, а будинок, де я зможу бути в старості і з коханою людиною сидіти там на терасі” (Назар); “Коли в мене питають, чи хочу я дітей та сім’ї, однозначно моя відповідь – хочу. Але мені тяжко уявити, що в нашій країні таке буде можливо. В нас з цим дуже великі проблеми. В нас люди достатньо, скажемо так, в цьому плані обмежені та упереджені. Важко очікувати на це нормальні реакції” (Андрій). Оповідачі й оповідачки наголошують, що не хотіли би, щоб їхні діти були жертвами булінгу, особливо враховуючи їхній особистий досвід:

“Я не знаю, як тут можна будувати повноцінну сім’ю, де тебе ніхто не образить, де твою дитину ніхто не образить. Тим більше, я знаю досвід булінгу, то, не дай Боже, я не хотіла б, щоб це було з моєю дитиною… Я би хотіла могти мати змогу бачити своє майбутнє тут, бо це би було простіше, бо я тут живу і я б не хотіла жити десь-інде… я би хотіла мати змогу мати тут сім’ю повноцінну. Тобто, не приховувати своїх стосунків. Не боятись осуду. Коли на роботі, я зможу відповідати на якісь питання, я скажу правду. Не боятись осуду, не бачити себе викривленою через якісь стереотипи в очах інших людей. І тоді би я, мабуть, могла думати про те, як будувати майбутнє” (Вікторія).

Можливість мати сім'ю і стабільні стосунки, які не були би стигматизовані суспільством, є дуже важливим фактором, який визначає якість життя ЛГБТІ-людей. Про це говорять незалежно від віку чи статі:

“Ти розумієш, що в тебе сім’ї не буде. І цей страх самотності для мене він був такий… гнітючий. Було велике бажання сформувати якісь стосунки” (Сергій);

“Я не можу уявити, що мені буде років 40-50, так, і я буду мати свою жінку. І не дай Бог, щось з нею станеться, мене не допустять до неї. Я не буду мати абсолютно ніяких прав. Як це? Я жила з людиною стільки часу разом, ми вже побудували сім'ю, є діти. При чому, знову ж таки, дітей берем, так, тобто це буде якби юридично, формально, або моя дитина, або її, так? Тобто це трішки, це нерівність наразі так неочевидна зараз” (Аделіна).

Відтак, повертаючись до теми, яку ми обговорювали у другому розділі, юридична рамка, яка б уможливлювала цивільні партнерства, є дуже важливою для того, щоб ЛГБТІ-люди відчували певність у власному майбутньому.

Аби зрозуміти горизонти можливостей для ЛГБТІ-людей, ми запитували про їхні плани та мрії. Якщо перші були радше прагматичними і можливими для реалізації навіть при наявній ситуації – заробити достатньо коштів для фінансової стабільності, досягти успіху і розвиватися у професії, розбудувати комфорт вдома, придбати автомобіль, вільно подорожувати світом, то другі радше розкривають те, що в конкретний момент не є досяжним. Дуже показовою в цьому сенсі є фраза Вікторії, коли у відповідь на запитання інтерв’юерки про свої мрії вона каже: “У мріях я з Вами не веду це інтерв’ю, бо воно не має потреби”. Тобто в ідеальній ситуації окреме дослідження якості життя ЛГБТІ-людей не мало би сенсу, адже їхні можливості для реалізації себе були б такими самими, як і в інших людей.

Серед мрій, про які згадують оповідачі та оповідачки:

“Хотілося… щоб сприймали таким, яким є. Яка різниця хто з ким живе?” (Юрій); “Щоб я могла в ньому (Львові) зіграти своє весілля. О так! І не переживати за своїх дітей, які будуть ходити в школу або садочок. Їх там не будуть гнобити, або ще щось” (Аделіна);

“Хочу пожити спокійно десь на березі моря, де ти знаєш, що ви просто живете разом, бо тобі на вулиці не треба буде, де ви йдете за руку, а вам хтось йде навпроти: "Давай розійдемось на соціальну дистанцію". От. Це в мене насправді така дилема, навіть в якихось моїх мріях, коли ти цей будиночок свій, чи ти бачиш в Брюховичах, чи ти бачиш десь в Іспанії” (Христина).

Більшість мрій пов'язані саме з можливістю бути частиною суспільства і не наражатися на ненависть чи неприйняття. Також показово, що в ідеалі учасники і учасниці дослідження хотіли би жити у Львові і задля здійснення мрій не покидати місто чи країну:

“Якщо я живу в Україні, а я хочу жити в Україні, то для мене Львів – це єдина альтернатива, де я хочу жити в Україні. Тобто, це те місто, в якому я себе бачу” (Дана);

“Багато хто – да, може, щоб там десь би за кордон чкурнути, там жити. Ну от явно не я” (Ольга);

“У найближчому майбутньому нікуди зі Львова переїжджати не збираюся. Хотілося б вже нарешті мати дітей, одружитись” (Єва).

Однак також є розуміння, що ситуація в місті навряд чи найближчим часом сильно зміниться: “Я просто не думаю, що я буду мислити про Львів як про місто, яке буде давати мені дуже якісь такі перспективи на майбутнє, бо я хотіла би мати сім’ю, хотіла би мати дітей і я не знаю, як би це було безпечно робити тут” (Вікторія); “Я бачу своє майбутнє більше в Києві. Але якщо така ідеальна картинка, щоб з чоловіком і дітьми, то все-таки, мабуть, за кордоном” (Ігор). Як можливі сценарії ЛГБТІ-люди розглядають можливість взяти шлюб за кордоном і потім повернутися жити до Львова або виїхати з країни, щоб будувати сім'ю там, де їхні партнерства є легальними.

Щоб наблизити ці мрії до реальності, дехто з оповідачів і оповідачок долучаються до ЛГБТІ-активізму. Це резонує зі ще однією гіпотезою нашого дослідження, яка стосується агентності і здатності до змін, що через системні обмеження сильніше проявляється в дискримінованих групах. Саме серед активістів й активісток справді більше присутня віра у власні сили, готовність активно працювати задля соціальних перетворень і маленькими кроками їх наближати:

“Я завжди думала, зараз також так думаю, що якщо я буду робити малесенькі, дрібні речі, вони на перспективу можуть вилитись в щось про прийняття, про толерантність, про повагу, і це буде стосуватись не лише людей в спільноті по відношенню один до одного, а й вийде поза межі спільноти, тому що неможливо не комунікувати зі світом, з зовнішнім... Якщо людина має відчуття, що вона може на щось впливати, то вона буде щось робити. Я маю це відчуття. Я розумію, що це складний шлях, це важка дорога” (Оксана).

“От мені здається, що все моє життя – це сплошна робота... Я дуже люблю свою роботу і іноді перегинаю даже палку з роботою, але я її люблю, мені подобається працювати... Для мене дуже важливо відстоювати права кожної людини... Я просто роблю зі своєї сторони. Я знаю, що є люди, які займаються цією проблемою, вони будуть її вирішувати. Я не можу розпилятися на вісім проблем, да. І тому я займаюся однією частиною, вони займаються іншою, а хтось займається іншою... Я помаленьку, я не роблю дуже великих шагів вперед, я вважаю, що поки що треба помаленько йти” (Назар).

Робота активістів і активісток зосереджена як безпосередньо на ЛГБТІ-людях (лекції, тренінги, психотерапевтичні групи; ці зустрічі не обов'язково стосуються теми ЛГБТІ, це можуть бути просто клуби за інтересами у безпечній і відкритій атмосфері), так і на ширших аудиторіях, скажімо, медиках, журналістках чи поліцейських. Організація подій вимагає постійної відповідальності за безпеку учасників і учасниць. Як і будь-яка громадська робота, вона також часом призводить до вигорання. Єва, яка свого часу була політично активною, говорить і про обмеження руху виключно за права ЛГБТІ: “Гей – то не професія... Не хотіла б позиціювання себе суто як ЛГБТ-активістку, але готова виступити на захист своїх прав і прав колег по ЛГБТ. Якщо я вірю в щось, то я готова (захищати)” (Єва). Якщо не обмежуватися лише активізмом, то які конкретні дії можна здійснити задля покращення якості життя ЛГБТ-людей у Львові?

У першу чергу, це освітні події. Наприклад, це можуть бути цільові навчання для різних професійних груп, скажімо, тренінги для журналістів і журналісток як писати про ЛГБТІ, програма для дружніх до ЛГБТІ сімейних лікарів, гінекологів і гінекологинь, або ж зустрічі з працівниками й працівницями муніципалітетів. Це також можуть бути лекції для загальної аудиторії, які б розвінчували міфи та упередження щодо ЛГБТІ-людей. Єва пропонує апелювати не лише до прав ЛГБТІ-людей, а й говорити про них в контексті ширших понять, як-от гідність: “Якщо людина задумується над гідністю як поняттям взагалі, і має це почуття, чи хоче його набути, то є зараз умови, щоб його розвивати, починати все робити не так, як звиклося… Треба просто більше розвивати громадянську освіту… Ми живемо в час, коли можемо щось вирішувати, маємо якось навчитись приймати свідомі рішення” (Єва).
Важливим кроком для покращення сприйняття ЛГБТІ-людей в українському суспільстві загалом і у Львові зокрема може бути їхня публічна підтримка серед лідерів і лідерок думок і знаменитостей: “Коли вони (знаменитості) це доносять, вони охоплюють там великі маси, вони це доносять, це класно. Чому так не зробити у політиці і політикам? І зробити такий подарунок для ЛГБТ, випустити кліп якийсь там, не знаю (сміється). Просто чи словами там підтримати ЛГБТ, сказати: "Да, ЛГБТ в Україні є, воно буде, воно нікуди не зникне і просто ми вас там підтримуємо" і тому подібне. Просто навіть словами, для початку” (Ольга). Оповідачам і оповідачкам дуже бракує такого риторичного визнання: “Навіть публічні позиції теж були б дуже потрібними, бо поки ми чуємо лиш анти-позиції” (Вікторія). І не обов'язково, щоб лише відомі люди висловлювалися на користь ЛГБТІ, – для учасників і учасниць нашого дослідження був би важливим кожен голос, який готовий їх підтримати.

Окрім публічних висловлювань, політики можуть підтримати ЛГБТІ-людей через присутність на їхніх подіях: “В нас от не так давно приїжджав консул правового відділу Німеччини до Львова, я робила зустріч активістів і активісток, і я кажу: "Дуже класно було би, якби Ви долучалися в принципі до заходів". Тому що це навіть про безпеку, розумієш? От коли я йду на захід відкритий, публічний і де є пан консул, то я думаю, що це менша ймовірність, що прийде якихось триста правих” (Дана). Така участь має не лише символічну вагу, а й часто є додатковим доказом безпеки.

Інструментом у боротьбі з негативними стереотипами є індивідуалізація: “От Петро, який сидить перед тобою, і він каже, що він гей, але ти вже знаєш його, як Петра. Тобто ти вже не можеш його образити. Це вже людина перед тобою, а не щось вигадане” (Вікторія). Коли ЛГБТІ-люди постають як окремі особистості – професіонали і професіоналки своєї справи, цікаві співрозмовники, колекціонери марок чи люблячі син або донька – то це протистоїть їхній дегуманізації. Комунікація такої стратегії може проходити, серед іншого, в медіа через фільми чи серіали: “Добрий серіал може бути дієвіший, ніж десять років політики” (Єва). Також на зміну негативних стереотипів щодо ЛГБТІ-людей може впливати той досвід, який люди отримують за кордоном – там вони бачать, що геї і лесбійки є звичайними мешканцями і мешканками міст, на яких особливо не звертають уваги.

Не варто також забувати про групи підтримки для ЛГБТІ-людей, на яких би вони могли один одного чути і висловлювати солідарність. Наші оповідачі та оповідачки часто звертаються за допомогою до психотерапевтів, тому такі групи підтримки є надзвичайно важливими – вони творять безпечне середовище у колі тих, хто має подібний досвід і проблеми. Люди, як соціальні істоти, завжди потребують інших людей.

Що робить щасливими учасників і учасниць нашого дослідження? Перш за все, це присутність і підтримка від коханої людини. Це можливість побудувати власну справу й успіх у ній. Це середовище для творчості. Це люди, які мають схожі цінності і переживання. Це здатність планувати. Це простір, де можна бути собою без страху бути засудженим чи засудженою. Це відсутність проблем зі здоров'ям. Це вимріяні подорожі. Це подолання внутрішніх обмежень. Це спонтанна радість. Це прояви доброти від незнайомих людей. Це уміння фіксуватися в моменті тут-і-зараз. На завершення дамо слово нашим оповідачам і оповідачкам у їхніх міркуваннях про щастя:

“Ми зараз купили квартиру і плануємо ремонт, це дуже важливо для нас. Це дуже важливо з моральної точки зору як останній, так сказати, рубіж на шляху до ставання львів’янами… І довгострокові плани – хочеться зробити свій бізнес на тому занятті, якими чи яким зараз займаємося… людина кохана біля мене, мій друг, мій супутник по життю, завжди разом зі мною, ми з ним дуже багато пережили разом за ці роки” (Олесь);

“Натхнення, реалізація, легкість, прекрасно прокомунікований вечір, день або ранок, забезпечення своєї голови чимось новим і необхідним. Мені надзвичайно подобаються нові речі, нові думки, нові тексти, нова музика. Це щось нове. Якщо буду говорити далі, то тут буде більше про те, як я відчуваю себе в мить. Коли людина відчуває себе в мить спокійною і включеною, можливо, цей стан міг би бути максимально наближений до того. Але треба постійно ловити, бо він як димка, він зникне” (Оксана);

“Повне щастя – це свобода бути собою і цю свободу підтримує суспільство. Не толерує, а саме підтримує тебе. Нехай це інколи буде фейково, спочатку це завжди буде фейково. Привчили толерувати, потім привчать підтримувати це, але згодом це ввійде в норму. Ось це для мене абсолютне щастя. А зараз… Ну як? Щастя, що живий, що маю руки та ноги цілі. Щастя, що заробляю, що живу, допомагаю. А що ще треба?” (Семен).