Львів: на шляху до Міста прав людини | Гаральд Біндер

 

У нашому все більш бурхливому світі саме концепція прав людини залишається єдиним вагомим та універсальним принципом, що пов'язує нас як людей, незважаючи на багато інших ознак, які можуть нас розділяти. Віра в гідність особистості є однією з рушійних сил, що дає нам потугу боротися за кращий світ.

Порівняно з епохою, коли концепція прав людини була вперше представлена в політичних деклараціях (1776 р. у США та 1789 р. у Франції), сьогодні розуміння цієї теми стало куди більш комплексним та всеосяжним. Загальна декларація прав людини 1948 року засвідчила, що ця ідея вийшла на якісно новий рівень після ста п‘ятдесяти років докорінних соціальних, економічних та політичних перетворень, а також двох Світових війн, які стали прикладом нечуваної до цього розправи — людей над людьми. Ця декларація додала до класичного набору громадянських та політичних прав ширше розуміння свободи, пов'язаної з економічним, соціальним та культурним процвітанням. А що людство стикається сьогодні зі сучасними політичними викликами у глобалізованому світі в умовах подальшої технічної революції, то всеохопний підхід декларації 1948 року робить її наріжним документом у 21 столітті.

...У своїй боротьбі, спрямованій на досягнення цілей, зазначених у цій декларації, ООН покладається насамперед на політику держав-членів. Однак, навіть якщо ці країни керуються демократичними принципами, вони часто опиняються у таких зовнішніх (геополітичних) та внутрішніх (національних) ситуаціях, які ускладнюють дотримання високих моральних стандартів, викладених у цьому документі. За цих обставин справжнім досягненням став той вплив, який мають неурядові громадські організації на цілі держави та їх політичних лідерів. Опріч великих транснаціональних організацій, таких як «Amnesty International» чи «Human Rights Watch», слід віддати належне численним місцевим ініціативам. Більшість із них з’являються у специфічних культурних осередках, що зазвичай розташовані в містах. Справді, такі спільноти завжди були зачинателями змін та джерелами нових ідей. Німецька приказка «Stadtluft macht frei» («Міське повітря робить вільними»), яка походить зі середньовічного правового контексту, ймовірно, стосується й сьогодення. Міста пропонують творчі простори, де мешканці і мешканки разом із обраною ними адміністрацією розробляють практичні способи реалізації актуальних питань з прав людини.

Львів відомий своєю різноманітністю неурядових громадських організацій. Хоча у західних містах волонтерство часто пов’язане з існуючими інституціями, приміром, політичними партіями чи великими природоохоронними організаціями («Greenpeace» тощо), приклад Львова ілюструє силу громадських ініціатив, які здатні створювати фактично нові структури як відповідь на нестачу державних. Звичайно, не всі ГО ставлять благу ціль на перше місце, деякі насправді керуються комерційними чи політичними намірами. Тим не менше, активне залучення молоді до участі в житті міської громади слід розглядати не інакше, як одну з підвалин реалізації прагнення Львова стати Містом прав людини. По суті, громадянське суспільство має потенціал висловлювати державним органам те, що викликає занепокоєння у народу, ставити запитання, які його хвилюють, і таким чином здійснювати свій вклад у демократичну місію поряд із обраними урядовцями та урядовицями. Подібні організації, якщо створені майстерно та керуються конструктивним духом, можуть стати цінним фактором у політичній системі, відкритій для змін.

Водночас, неурядові громадські організації можуть лише доповнювати, але аж ніяк не замінювати ключову роль держави. У 19 столітті боротьба за права людини брала свої витоки у прагненні звільнити суспільство від державного гніту. Народ уявляв шлях до процвітання, реалізований продуктивними зусиллями самоорганізованого суспільства. Сьогодні, коли ситуація куди складніша та багатогранніша, цей напрямок зворотній: побудова країни на засадах прав людини вимагає не пасивної, а сильної та рішучої держави, що активно пропагує рівність, захищає права меншин та втручається у механізми вільного ринку шляхом активного сприяння економічному та культурному процвітанню для всіх. Знову ж таки, місто завдяки своїй проміжній позиції між державою та громадянином, а також через близькість до реалій життя претендує, мабуть, на найкращі передумови для розвитку та реалізації концепції прав людини.

Який же Львів у цьому контексті?

Я знаю місто з середини 90-х років, коли вперше приїхав до України для проведення досліджень. Можу сказати напевне, що за останні чверть століття відбувся чималий прогрес. Це стосується як інфраструктури (досі добре пам’ятаю проблеми з водогоном, які виникали практично щодня), так і якості управління. Львів, безумовно, отримує користь від ролі регіонального центру та привабливого туристичного хабу. Слід визнати, що можливості, які відкрилися місту за таких умов, реалізуються добре. Мій досвід як засновника двох установ (Центру міської історії у 2004 р. та нещодавно заснованого Арт-центру «Фабрика повидла») скоріше підкреслює позитивне враження про місто, що відкрите для змін. Особисто користаю з того, що вся рутинна робота з державними чи муніципальними органами знаходиться в руках моїх досвідчених працівників та працівниць, які ніколи б відверто не скаржились мені щодо цих питань. З моєї точки зору, найважливішим тут є загальний успіх моїх культурних ініціатив, котрі виграють від зацікавленості міської молоді, що дуже цікавиться новими формами та сенсами в науці та культурі.

Візуалізація майбутнього простору Арт-центру «Фабрика повидла» | фото: Harald Binder Cultural Enterprises

 

Однак, моє загальне позитивне судження, безумовно, не означає, що Львів вже наближається отримання статусу Міста прав людини. Таке звання, особливо з огляду на широке значення цього терміну, може викликати хибні сподівання, які насправді не можна виправдати ні серед місцевих мешканців і мешканок, ні серед відвідувачів і відвідувачок міста. Мешканці повинні притягувати адміністрацію до відповідальності за неусунені інфраструктурні недоліки, а саме у сфері громадського транспорту та поганого стану доріг і будівель. Особисто я не знаю жодного міста, де б небезпека зламати ногу взимку, натрапити на непокриту діру на тротуарі або опинитися на шляху шматка фасаду, що падає з будівлі, була такою ж високою, як у Львові. Якщо щось подібне трапиться, жертва навряд чи зможе отримати компенсацію. Охорона здоров'я — це масова проблема, яка, серед іншого, спричинена і проблемою забрудненого повітря. Проживання у здоровому середовищі та доступ до кваліфікованих медичних послуг є одними з основних вимог, що стосуються Міста прав людини. Адміністрація має у своєму розпорядженні усі інструменти для вирішення цих питань, наприклад, шляхом вживання суворих заходів контролю за шкідливими викидами приватних транспортних засобів. За приклад можна взяти досвід інших міст.

Ці та інші проблеми в основному викликають занепокоєння у місцевих жителів і жительок і стосуються їхнього повсякденного життя. Однак інші основні проблеми у сфері прав людини можуть виходити за межі міста та впливати на його імідж за кордоном. Напад на учасників та учасниць Фестивалю Рівності у 2016 році навіть потрапив на сторінки газети «The Washington Post». Відсутність реакції міської влади було точно не тим, чого сподівалися. Те ж саме можна сказати й про випадок спалення ромського табору у передмісті Львова у 2018 році. Очікується, що у Місті прав людини відповідальні представники влади займатимуть чітку позицію, коли порушуватимуться права меншин і виникатиме загроза їхньому життю. Це могло б означати активну участь у захисті та пропагуванні того, що робить міста унікальними: різноманіття. Це, як і толерантність, суперечить тому, що хочуть висловити праві націоналісти своїми маршами з факелами до дня народження Степана Бандери. Свобода публічних висловлювань, безумовно, є ключовим фактором у правах людини, але символічні елементи, що натякають на нелюдські режими минулого, повинні бути недопустимими в публічному просторі. Прагнення стати Містом прав людини вимагає якісного рівня знань щодо міжнародного сприйняття певних практик та прийняття загальних цінностей в рамках глобальної (західної) культурної мови.

Львів — це не місто фашистів та антисемітів

Найкращий спосіб показати це світові — активно заохочувати до змін всіх, хто своїми щоденними вчинками доводить протилежне. Львів завжди бачитимуть і оцінюватимуть крізь призму його минулого. Для процвітаючого майбутнього надзвичайно важливо, щоб історичні факти розглядались та обговорювались відкрито та щиро. Насамперед це стосується ролі українців під час ІІ Світової війни та Голокосту. Я пам’ятаю дискусії у Швейцарії про цей період і про те, як це зробило країну сильнішою — коли факти про співпрацю з нацистською Німеччиною стали загальновідомими.

Разом з тим є історія багатоетнічного минулого Львова в значній мірі використовується як комерційний актив та PR-інструмент. Чому б не приділити більшу увагу державній освіті та дослідженням цієї точки зору, замість того, щоб дотримуватися виключно етнічного розуміння історії? У своїй книзі «Inventing Human Rights» історикиня Лінн Хант стверджувала, що співпереживання є ключем до спілкування з іншими. Воно включає в себе налагодження стосунків з тими людьми та спільнотами, які були співзасновниками міста і яких насильно «вилучили» з його історії. Коли Львів відкриє свій Музей міського різноманіття (моя утопія), я першим запропоную «The Washington Post» статтю про це чудове місто в Україні та його впевнений шлях до того, щоб стати Містом прав людини.

Гаральд Біндер

 

Цей текст опубліковано у межах проєкту «Lviv: Becoming a Human Rights City», що його реалізовує Освітній центр з прав людини у Львові у партнерстві з Львівською міською радою та за фінансової підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні.