Львів: усвідомлення прав людини на тлі австрійського досвіду | Андрій Дахній

дещо про інтелектуальне життя міста за Габсбурґів і не тільки

 

Уже віддавна стало банальністю стверджувати, що на інтелектуальній, культурній, політичній, релігійній, цивілізаційній мапі Європи, надто коли йдеться про її центрально-східну частину, Львів упродовж багатьох століть займає вельми помітне місце.

При цьому не є винятком і царина прав людини. У цьому відношенні Львів також є, по суті, типовим європейським містом. Утім, торкаючись відповідної проблематики, слід зауважити, що особливу увагу в історії міста заслуговує не так його середньовічний, як новочасний період (хоча при цьому не забуваймо принаймні тієї обставини, що Маґдебурзьке право – система міського самоврядування, яка успішно функціонувала у Львові впродовж тривалого часу, виникла саме в добу середньовіччя). Не секрет, що у межах європейської цивілізації саме новочасний ментальний дискурс (попри, скажімо, суттєві здобутки античних і середньовічних часів) став основою для поставання цінностей демократії та прав людини.

Своєю чергою, в цьому конкретному випадку, тобто у випадку зі Львовом, як на мене, варто робити істотне уточнення – в сенсі ще більш прецизійної диференціації: у рамках новочасної доби в історії Львова особливо значущою видається епоха, пов’язана з приналежністю міста – як столиці коронного краю Галичини і Лодомерії – до Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії. Як відомо, цей період тривав майже півтора століття – від 1772 до 1918 року.

 

Львів: «буття-між» та інтелектуально-культурна розмаїтість

Будь-яку людину, яка знайомиться з історією і культурою Львова, не можуть не вражати його культурні розмаїття та строкатість. До речі, вже навіть сам топонім є немовби зовнішнім виявом і свідченням такої розмаїтості: у різні часи місто називали на різний манер – у відповідності до того, представники якої мовної спільноти назву цього міста озвучували: Lemberg, Lwów, Львов, Львів (себто йдеться, відповідно, про німецький, польський, російський, український варіанти).

Отож для міста завжди вельми важливим був чинник багатомовності (зрештою, можна говорити про ще ширше коло мов використання: не лише польську, російську, українську, німецьку мови, але й, приміром, про вірменську чи ідиш). Не менш суттєвими факторами були також  поліконфесійність (у Львові могли вільно сповідувати свою віру римо-католики, греко-католики, юдеї, православні, протестанти) та полікультурність. Остання вельми яскраво проявилася у різних культурних сферах, зокрема, у дивовижній розмаїтості архітектурних стилів, надто у випадку з архітектурою сакральною: починаючи із Вірменської церкви і закінчуючи Домініканським собором (симптоматично, що в останньому випадку мали місце подібності до австрійських архітектурних вирішень – йшлося передовсім про костел святого Карла (Karlskirche) у Відні; новітні впливи проявлялися, приміром, і у скульптурних елементах згаданого собору – у появі надгробку авторства Б. Торвальдсена). 

У якомусь сенсі Львів завжди перебував на порубіжжі різних цивілізацій, що визначалося географічно і в підсумку не могло не позначитися на історії міста. Часово-просторовий континуум визначається у цьому випадку саме так: географія (чинник простору) значною мірою детермінує історію (чинник часу). І це, звісно, достатньо універсальна закономірність. Започаткований ще у ХVІІІ сторіччі французьким просвітником Шарлем-Луї Монтеск’є «географізм» може бути, хай на значно більш локальному рівні, застосований до Львова. Зокрема, впродовж ХVІІІ – ХІХ сторіч місто, будучи географічно і ментально приналежним до Європи, перебувало на межі, так би мовити, «між світами», – як певний форпост європейської цивілізації і її цінностей у безпосередній близькості до Російської імперії з її радикально інакшими цивілізаційними, світоглядними підходами, в тому числі тих ціннісних пріоритетів, які стосувалися громадянських свобод та прав людини (якщо імперія Габсбурґів радше виражала тяжіння до антропоцентричного дискурсу, де існувала певна збалансованість гілок влади, а права громадянина в цілому шанувалися, то імперія Романових – до дискурсу владоцентричного, в межах якого, спрощено кажучи, людський індивід – ніщо, держава – все, а влада зосереджувалася винятково в одних руках).

"Поширення етносів в Австро-Угорщині" з Історичного атласу Вільяма Р. Шеперда, 1911 р. Фактично показує розподіл мов. Львів (Lemberg) у правому верхньому куті. Джерело: University of Texas in Austin.

 

Якщо дотримуватися класифікації американського вченого Семюела Гантінґтона, то цивілізаційно Львів перебував якраз на порубіжжі між «західною» та «православною» культурами (перша з яких, що у нашому контексті особливо важливо, виражалась для вченого передовсім у схильності до модернізації та демократичних цінностей). Знову ж таки, динамічність і мінливість в історії Львова випливає, значною мірою, із чинника його географічного розташування між Сходом і Заходом.

Інакше кажучи, «перебування-між» є вельми характерною для Львова історично-географічною детермінацією, яка визначає його полі- та між-етнічність, полі- та міжлінгвістичність, полі- та між-конфесійність, полі- та інтер-культурність тощо (цікаво, що вже навіть у суто географічному, «природньому» плані Львів вельми виразно виражає окреслений статус «перебування-між»: як відомо, саме по території міста Львова проходить лінія головного європейського вододілу, тобто річки і потоки в межах міста належать до басейнів як Балтійського, так і Чорного морів; інакше кажучи, Львів перебуває у ситуації «між», «помежів’я» не лише по лінії «схід-захід», але й «північ-південь»). 

 

Географічно-історичні передумови: цивілізаційні впливи Габсбурзької монархії

Співіснування і взаємодія людей, приналежних до різних етнічних, культурних, конфесійних груп, світоглядний плюралізм неминуче породжували культуру толерантності. Ці процеси, попри деякі наявні упередження і стереотипи, позначалися у Львові достатньою збалансованістю і виглядали для міста доволі органічно. 

Ба більше. На мій погляд, у цивілізаційному плані є підстави говорити про своєрідний «осьовий час» в історії Львова (за аналогією до «осьового часу» світової історії, який у минулому сторіччі виокремлював німецький мислитель Карл Ясперс, маючи на увазі 800-200 роки до н.е.). І припадає він, як мені видається, саме на час входження Львова до імперії Габсбурґів. 

Справа тут не лише у серйозному фінансово-економічному пожвавленні й у суттєвих цивілізаційних імпульсах, точкою відліку для яких слугував саме 1772 рік. Йшлося, знову ж таки – і в нашому випадку цей чинник є ключовим – про відпрацювання і подальше плекання практики співіснування різних етносів, мов, конфесій тощо, культури толерантності і заснований на ній modus vivendi та modus operandi.

Здавалося б, будь-який колоніальний статус не може сприйматися для «колонізованої» спільноти у позитивному ключі, а проте, порівнюючи ситуацію українців, які перебували під владою Російської імперії, та українців (чи, як вони в ті часи себе частіше називали, «русинів»), у підпорядкуванні Габсбурзької держави, легко прийти до висновку, що саме остання створювала більш-менш прийнятні умови для функціонування освіти, мистецтва, культури, релігії українців. Відповідними яскравими прикладами може слугувати діяльність Івана Франка та Михайла Грушевського, розвиток греко-католицької церкви (у Галичині в цілому і у Львові зокрема): як відомо, остання стала вельми суттєвим фактором у розвитку національної самосвідомості українців, а символічним підтвердженням цього процесу може сприйматися факт написання музики до гімну, який значно пізніше, у 2003 році став офіційним українським гімном, греко-католицьким священником Михайлом Вербицьким (до речі, не забуваймо, що і Франко, і Вербицький були громадянами австрійської держави).

Австро-угорські документи Івана Франка. Джерело: #ДімФранка

 

Треба відзначити, що характерні для Львова ще задовго до панування Габсбурґів тенденції плюралізму і толерантності, інтерес і терпимість щодо Іншого (в його інакшості) саме за австрійського правління отримали додаткові імпульси і правову легітимацію, тобто найбільшого розвитку окреслені тенденції і процеси набули саме в добу приналежності Львова до Австрійської, а згодом до Австро-Угорської держави.

Інакше кажучи, торкаючись проблематики прав людини у випадку зі Львовом, не можна не відзначити доволі високий рівень правового забезпечення і супроводу жителів міста щодо мовних, конфесійних, культурних та інших прав. Крім того, не варто забувати і технічну модернізацію, яка проявилася, зокрема, у спорудженні залізниці і появі залізничного сполучення між Львовом і Віднем.

 

«Австрійський» Львів і філософські новації

Впливи на «обличчя», атмосферу, дух Львова «австрійської» доби, власне, Лємберґа, не останньою чергою виражалися і в інтелектуальних процесах, які найбільш інтенсивно відбувалися в кінці ХІХ – перших десятиліттях ХХ сторіччя (хоча впродовж усього ХІХ сторіччя не бракувало присутності у Львові серйозних культурних імпульсів, на кшталт тих, що йшли від визначних австрійців – Франца-Ксавера Моцарта, Йоганна Нестроя, Лєопольда фон Захер-Мазоха та інших). 

Зокрема, не буде перебільшенням стверджувати, що філософські пошуки в тодішній Європі несила уявити без поважного внеску Львова, точніше, інтелектуалів, які тут проживали і творили (хай деякі ідеї і були інколи «імпортованими» із столиці, Відня – як це мало місце, приміром, у випадку із позитивістськими ідеями чи феноменологією: в обох випадках не можна нехтувати, зокрема, впливом Франца Брентано, а проте у Львові ці ідеї набували вельми самобутньої трансформації).

Вулиця Лємберга (сьогодні – проспект Свободи), 1900-1918. Джерело: Бібліотека Конгресу США. 

 

Справді, у Львові кінця ХІХ – перших десятиліттях ХХ сторіччя вельми своєрідно й химерно переломлювалися ключові напрацювання тодішньої західної філософської думки. Саме тоді у місті можна спостерігати дивовижний сплеск інтелектуальної активності. Ключові напрями західної філософії новітнього часу, причому як «континентальної», так і аналітичної традицій, у плані генеалогії, більшою чи меншою мірою, пов’язані зі Львовом названої доби.

З одного боку можна виокремити діалогізм Мартіна Бубера (який саме у Львові ознайомився з хасидизмом) [Бубер, 2012], феноменологію Алексіуса фон Майнонґа та Романа Інґардена (перший у Львові народився, другий активно працював в університеті), з іншого – неопозитивістські підходи фундатора Львівсько-Варшавської філософської школи (до речі, похованого на Личаківському цвинтарі) Казимира Твардовського [Твардовський, 2019], його послідовників Тадеуша Котарбінського, Яна Лукасєвіча, внесок у постпозитивістський дискурс і філософію науки Людвіґа Флєка [Флєк, 2019].

Нарешті, не можна – стосовно інтелектуального розвитку – ігнорувати постаті таких потужних польських письменників-інтелектуалів, як Станіслав Єжи Лєц чи Станіслав Лем, які, по суті, хоч і не застали «австрійських» часів, виростали у місті, яке за інерцією ще зберігало той дух і інтелектуальну напругу, певну пасіонарність (до речі, Лем залишив після себе не лише знамениті фантастичні й футурологічні твори, але й дуже реалістичний, значною мірою автобіографічний, інспірований його львівським дитинством «Високий замок» [Лем, 2016]). Вочевидь, подібне можна стверджувати і стосовно народженого у Львові австрійця – видатного економіста, історика і соціолога Людвіґа фон Мізеса.

Коротше кажучи, діалогіст Бубер, неопозитивіст Твардовський, феноменолог Інґарден, філософ науки Флєк, багато інших інтелектуалів, без будь-якого перебільшення, істотно збагатили європейську філософську думку. Проте сама ця діяльність, не останньою чергою, стала можливою внаслідок запанування у місті атмосфери відкритості, толерантності, сприяння міжкультурному діалогу (як приклад можна вказати на співпрацю М. Бубера та І. Франка), врешті-решт, наділення громадян можливостями реалізації їхньої інтелектуальної свободи. Йшлося, власне, про права людини і громадянина, здійснені саме в інтелектуальному, філософському вимірі.

Якими б різними не були названі вище філософські підходи, вони однаково впевнено долучали і продовжують долучати Львів до духовного простору Європи, позначати місто на її інтелектуальній мапі, вписувати його у щонайширший європейський контекст (до речі, показовим можна вважати такий доволі буденний, але промовистий факт: авторитетний історик науки, багаторічний директор Інституту Макса Планка в Берліні, Ганс-Йорґ Райнберґер, попри свою зайнятість і доволі поважний вік, висловив бажання неодмінно відвідати Львів саме тому, що в ньому жив і працював Людвік Флєк: у квітні 2019 року відбулася представницька конференція, в якій професор Райнберґер взяв участь [L.Fleck 2019]).

Бернар-Анрі Леві у Львівській Опері. 2015. Джерело: Роман Балук / ZIK

 

Утім, зв’язаність Львова з європейським інтелектуальним життям продовжувалося навіть у другій половині ХХ сторіччя, коли місто опинилося у складі тоталітарної радянської держави. Себто навіть тоді місто продовжувало залишатися притягальним місцем для багатьох європейських інтелектуалів. Яскравий приклад – Жан-Поль Сартр. Відомий борець за права людини, французький філософ-екзистенціаліст, перебуваючи у шістдесятих роках зі своєю дружиною, інтелектуалкою Сімоною де Бовуар в СРСР, виявив бажання (поряд із Москвою та Києвом) відвідати саме Львів. Цікаво також, що вже через півстоліття, у часи, коли «залізна завіса» вже давно впала, вже за часів перебування міста у складі незалежної української держави, у 2015 році, інший французький філософ і письменник, Бернар-Анрі Леві (до речі, автор відомої книги про Сартра), свою моно-виставу – «Готель Європа» – представляв саме у Львові. Отже, притягальність Львова не лише як чудового історичного й архітектурного місця, але й як центру інтелектуальної активності з часом нікуди не зникла.

 

Замість висновку

Насамкінець наважуся стверджувати, що «осьовим часом» в історії Львова, і не лише з огляду на соціокультурний, мистецький, релігійний, технологічний розвиток, але й враховуючи плекання громадянських свобод і чеснот, людської гідності, прав людини, стали саме 1772-1918 роки, тобто доба підпорядкованості міста Австро-Угорській імперії. 

Так, звісно, у справі поставання Львова «містом прав людини» відіграли роль і історичні обставини більш ранніх часів (передовсім його долученість до системи Магдебурзького права), годі також ігнорувати процеси новітньої української історії (надто коли йшлося про лідерство Львова у справі національно-визвольного руху і декомунізації в кінці 80-х років минулого століття), проте визначальним, як мені видається, виявився все ж досвід перебування міста у складі держави Габсбурґів. Це була унікальна практика спів-життя дуже різних людей і груп, часом болісні, але результативні спроби пошуку компромісів в умовах, коли демократичні цінності, зокрема, дотримання прав людини, уникнення будь-яких упереджень стосовно інакшості спів-громадян, формування культури толерантності щойно почали торувати свій непростий шлях…

Андрій Дахній

 

Цей текст опубліковано у межах проєкту «Lviv: Becoming a Human Rights City», що його реалізовує Освітній центр з прав людини у Львові у партнерстві з Львівською міською радою та за фінансової підтримки Фонду прав людини Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

 

Література:

Бубер М. Я і Ти. Шлях людини за хасидським вченням. Пер. з нім. – К.: Дух і Літера, 2012. – 272 с.

Лем С. Високий замок. Пер. з польс. – Тернопіль : Богдан, 2016 – 176 с.

Твардовський К. Вибрані твори. Пер. з польс. – Харків : Фоліо, 2019. – 672 с.

Флєк Л. Як постає та розвивається науковий факт. Вступ до вчення про мисленнєвий стиль і мисленнєвий колектив ; пер. з нім. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2019. – 216 с.

L. Fleck and his “Thought Collectives” / Л. Флєк і його «мисленнєві колективи» // Book of Abstracts / Тези доповідей. Львів, 2019.